92.12 — Назад у Залу: Чай, який не хоче заварюватися

Світ повернув їх різко — так, ніби хтось одним рухом вирвав сторінку з книги й вкинув у іншу.
Повітря було густим, оксамитовим, затихлим.
Воно пахло тим самим, що й раніше: чаєм, деревиною, старими книжками та дивним відчуттям «оце ми влипли».

Зала Часу стояла перед ними — лампи мигтіли, стіни дихали рівно, але в повітрі висіла напруга, як перед вибухом магічного чайника.

Листя часу, яке вони притягли, було розкладене на столі, світилося м’якими зеленими мерехтіннями.

Окріп — той самий упертий, пихатий, емоційно нестабільний чайник — стояв на платформі й видавав звуки, дуже схожі на задоволене «хіхіхі».
Солоний цукор у Векс у волоссі ворушився, як живий, намагаючись вистрибнути, але вона тримала його так, як тримають злого кошеня: ніжно, але категорично.

І посеред цього хаосу…
Лежала Інструкція Ауреля.

Згорнута, трохи поплямкана часом, таємнича — і абсолютно божевільна.

Векс підняла її двома пальцями, ніби боялася заразитися кретинізмом.

— Оооо, починається цирк, — протягнула вона.

Лея, стоячи поруч із Вирієм, нахилилась над пергаментом:

— Ммм… напис трохи… нестабільний. Він мерехтить, щойно на нього дивишся.

— Він мерехтить, бо дурний, — буркнув Вирій, хмурячи брови. — Це не інструкція. Це знущання з логіки.

Тео, обережно масажуючи щоку після університетських флешбеків із солоного цукру, вдивився в текст:

— Е-е-е-е… це що за тріумф маячні?
— Читай уголос, — запропонувала Тесса. — А то я боюся побачити це сама.
Тео розгорнув пергамент, похитав головою і прочитав, здригаючись:

“Інструкція для заварювання Часу”

1. Поставте чайник на платформу, але не дивіться йому в носик — він образиться.

2. Покладіть листя часу в чашу. Якщо воно пищить — це добре. Якщо воно кусається — це чудово.

3. Солоний цукор додавати лише у момент, коли хтось у кімнаті подумає про поцілунок. Не раніше. Не пізніше.

4. Коли окріп почне сміятися — не заважайте. Він знає, що робить.

5. Заварювання завершене, коли хтось ненароком скаже правду, яку хотів приховати.

6. Після завершення не торкатись часу руками. Він образливий.

Тиша.
Абсолютна.

Тільки чайник видихнув пафосне «пшшш-пі-ха-ха».

Ерік повільно підняв брову:

— Це… жарт?
— Це Аурель, — Векс закотила очі. — Він не жартує. Він існує всупереч здоровому глузду.

Тесса перехрестила руки:

— Ну що. Ми робимо?

— Ми завжди робимо, — сказав Ерік і стиснув її долоню.

Ритуал, який не хотів ритуалитись

Лея обережно взяла листя часу.
Воно тріснуло в її пальцях — але не сухо.
Звук був схожий на те, як тріскається лід у теплі або як хтось відкриває чужі спогади.

— Воно… щось шепоче, — тихо сказала вона.
Вирій став позаду, обхопив її руками, щоб рукава не потрапили в енергетичні розряди.
Його голос був низьким, захисним:

— Тримай міцніше. Якщо воно почне жалітись — дай мені.

Лея усміхнулася:

— Дякую… але з листям часу я можу справитись.

— А я все одно буду поруч, — буркнув він і торкнувся її щоки носом.

Листя знову тріснуло — тепліше, лагідніше.
Тео підійшов до чайника, нахилився — і чайник голосно свиснув у відповідь.

— Він щойно… засміявся з мене? — Тео розгубився.
— Мм, — Векс обійшла його, ковзнувши пальцями по його спині. — Це він фліртує.
— ЧАЙНИК ФЛІРТУЄ?!
— Тут усі фліртують, любий. Ти в іншому вимірі думав, що тільки я буду?

Чайник захихотів.

Тео:
— Ідеально. Я програю конкуренцію навіть приладам.

Момент із цукром

Векс витягла пакетик зі свого волосся. Той одразу почав тікати — маленька срібна жменька цукристої паніки.

— Ні-ні-ні, — прошепотіла вона майже ніжно, зловивши пакетик долонею. — Тут залишаєшся.

Тео підморгнув:

— Я так само тобі говорив у перший день нашого знайомства.

— А я тоді втекла, — усміхнулась вона.
— І я побіг за тобою.
— І правильно зробив.

Але в цей момент цукор видав образливе «пііі» і зробив спробу видертися прямо по її пальцях.

Векс шипнула:
— Ти заваришся і будеш мовчати, зрозумів?!

Цукор ніби злякався.

Найсмішніший пункт — “хтось подумає про поцілунок”

І тут виникла проблема.

— Хто перший подумає про поцілунок? — спитав Тео. — Нам же треба в цей момент додати цукор.

Всі мовчали.

Вирій:
— Не дивіться на мене.