92.11 — Цукор, що солоніший за сльози Тео

Шлях до місця, де мав рости солоний цукор, був схожим на падіння догори.
Ґрунт під ногами прогинався м’яко, підштовхуючи кожного кроком наперед, а небо тягнуло до себе, ніби хотіло забрати їх усіх у свою білу порожнечу.

І ось вони вийшли до обриву.

Точніше — до того, що в цьому світі називалося обривом: довга смуга землі, зігнута дугою вгору, а під нею — не порожнеча, а бірюзове світло, що пульсувало, як дихання сплячого звіра.

Посеред похиленої поверхні, на самісінькому вигині, росли рослини, схожі на кристалічні цукрові стебла, тільки гладкі, сріблясті й… дивно блискучі.

Краплі антигравітаційного дощу, підлітаючи під них, танули, і кожна така крапля випускала маленький зойк — суміш дзвону й жартівливого «хіхік».

Тео застиг першим:

— Ой, ну шикарно. Це що, ми цукор добуваємо з… рослини, яка сміється? Хоч хтось тут тверезий? Хтось у цьому вимірі знає, що таке логіка?

Векс гнучко підійшла до одного стебла, її пальці ковзнули по блискучій поверхні, і з кристалу піднявся тихий звук, ніби котелок із чаєм зітхнув:

— М-м-м… мило, — сказала вона, ніби знаходила це естетичним.
— Це жахливо! — Тео розвів руками. — Це виглядає так, ніби хтось помив цукор у сльозах математиків!

Векс примружилася, притиснула стебло пальцями й обережно зламала маленький кристал.
Той видав звук, схожий на крихітне «пі-пі-пім» і мовби образився.

— Подивимось, який він на смак, — сказала вона. — Тео, ти ж герой. Скуштуй.

— Чому я?
— Бо ти мій коханий і хочеш справити враження.
— …Чорт, ти права.

Вона простягнула йому кристал, і він, скрививши обличчя так, ніби чекав удару, лігенько лизнув.

І в ту ж секунду його лице зморщилося так, що здавалося — душа намагається втекти через вухо.

— Господи… — він хрипів. — Чому це нагадує мій університет?
— Тобто? — спитала Тесса, підходячи ближче.
— Це… солоно, гірко і трохи хімія. Як моє життя з дев’ятої до тринадцятої пари.

Векс ледь стримувала сміх, прикривши губи пальцями.

— Любий… ти такий смішний, коли страждаєш.

Він кинув на неї стражденний погляд:

— Я відчуваю підтримку… якщо це так називається.

Векс — майстерка крадіжок у вимірах
Раптом поруч із нею з’явився місцевий — в цей раз з довгим, до землі, світлим волоссям, що пливло в повітрі, як під водою.

— Сподобалося? — спитав він з дивним заспокоєнням у голосі.

Векс без найменшого збентеження відступила трохи назад, схилила голову й… посміхнулася в точку між його очима.
Той зблід, наче вона щойно назвала його ім’я, якого він не називав сто років.

— О-ой… вибачте, я… е-е… — місцевий підняв свої тонкі прозорі руки й поповз назад, ніби хтось тягнув його за волосся. — Я… піду.

— Дуже правильно, — кинула Векс і, поки всі дивилися на дивну істоту, непомітно схопила цілий маленький пакуночок з рослини, який виглядав як природний «мішечок цукру».
Стрімко, вправно, так гладко, що ні одна крапля антидощу навіть не змінила траєкторії.

Вона швидко підняла волосся, зробила рух пальцями — і пакетик зник у його об’ємі, ніби його там і виростили.

Тео нахилив голову:

— Ти щойно вкрала цукор у іншого світу?
— Я не краду, — відповіла вона грайливо. — Я переміщую ресурси туди, де вони потрібніші.
— Це офіційна заява?
— Це філософія.

Лея і Вирій — сила і м’якість, злиті під світлом коренів

Лея обережно розглядала інше стебло.
На його поверхні мерехтіли ледь помітні символи, схожі на мініатюрні хвилі.

— Це не просто цукор, — прошепотіла вона, простягаючи руки. — Це частина потоку часу цього виміру. Він… реагує на емоції.

— Ага, — буркнув Вирій, який тримав її за талію, ніби боявся, що вона впаде вгору. — І реагує на моє бажання не розлетітися на атоми від абсурду.

Лея всміхнулася й ніжно поклала долоню йому на груди:

— Ти ж витримував набагато абсурдніші речі.
— Так. Наприклад, тебе.

Вона слухняно зобразила образу, але її очі світилися теплотою:

— Ой-ой, це ти зараз залицяєшся чи просто не стримуєш ніжність?

Він знизив плечима, стискаючи її трохи ближче, його голос став глибшим:

— З тобою я взагалі нічого не стримую.

Її щоки ледь порожевіли, а кристалічні символи на стеблі спалахнули ніжним золотим.
Лея торкнула один кристал язиком — дуже обережно.

— Солоне… але не так, як ми звикли. Це смак… спогаду?
— Смак чого?
— Смак першого “я тебе люблю”, яке ніхто не сказав уголос.

Вирій на мить замовк.
Щось у ньому зрушилося.
Потепліло.
Розтануло.

Він торкнувся її щоки, нахилившись так, що їхні лоби майже зіткнулися:

— А знаєш… мені подобається, як ти відчуваєш світ.