92.10 — Місія В: Цукор із виміру, де все навпаки

Світ прийняв їх не різко — а м’яко, обволікаючи, як тепла хвиля солоного повітря.

Під ногами спершу нічого не було — лише прозоре тремтіння простору.
А потім… матеріалізувався ґрунт.

Темний, оксамитовий, легкий — як попіл з морської піни.
Він був теплим, податливим, ніби жива тканина землі дихала просто під їхніми підошвами.
Коли вони зробили перший крок, земля під пальцями ніби вигнулася, привітно і трохи лоскотно, неначе питала: «Хто ви і чого хочете від нашої реальності?»

І щойно вони встигли зробити цей перший крок, як перед ними піднявся… ліс.
Але не той, що росте догори.

Ліс ріс донизу.

Стрункі дерева тягнули свої товсті, вузлуваті стовбури від неба вниз, ніби самі намагались упасти та так і застрягли на півдорозі.
Повітря навколо цих стовбурів було густим і м’яким, мов віск, який світиться зсередини.
Корені ж, навпаки, спрямовувались угору, ніби обіймали повітря, торкаючись його так дбайливо, як пальці коханця торкаються щоки.

На кінчиках коренів світилися крихітні вогники — як світлячки, що застрягли в шкарлупі часу.
Вони переливалися рожевим, золотим, синім і небесно-бірюзовим, іноді спалахуючи сильніше, немов реагуючи на кожен рух новоприбулих.

Тесса зробила крок уперед і відчула, як щось легке торкнулось її плеча.
Крапля.

Вона підняла голову — і застигла.

Дощ ішов угору.

Краплі піднімалися з землі, відривалися від поверхні, майже муркотіли, прискорювалися й зникали в небі.
Вони рухались плавно, майже ласкаво, ніби світ повернув собі право вирішувати, хто тут головний: гравітація чи фантазія.

Виглядало це так, ніби світ чистить небо, а не землю.
Декілька крапель ковзнули по Тессиній щоці, злетіли догори, залишивши після себе легке відчуття прохолоди, яке дивно поєднувалось із солоним запахом повітря.

Лабораторне повітря вони щойно залишили — а тут пахло морською сіллю, квітами й чимось таким… перевернутим, що відчуття реальності покотилося в бік, як куля по слизькій підлозі.

Векс протягнула руку, дозволяючи краплям злітати з долоні.

Її пальці світилися в тому світлі, ніби вона тримала у руці нитки зоряного пилу.

— Оооо… я люблю, коли гравітація мене не поважає. Це як дім.

Вона усміхнулася з тією зухвалою насолодою, ніби цей світ існував спеціально, щоб підкреслити її непокірність.

Тео обережно, з підозрілим поглядом, торкнув чоботом ґрунту.
Підошва м’яко провалилася, і земля одразу ж виштовхнула її назад — неначе жива.

— Я зараз провалюсь у небо, я це відчуваю… Це небезпека на рівні моєї освіти.

Він глянув на своє взуття, на небо, на дощ, який кидав йому підбори в обличчя, і виглядав так, ніби дуже хоче поставити оцінку «незадовільно» цьому виміру.

Альфа, який стрибнув першим, завис у повітрі секундах на три — з виразом собаки, що ненавидить сюрпризи.
Його лапи трохи смикались, немов він намагався перебрати повітря, щоб знайти там хоч якусь логіку.

А потім плавно опустився на землю.

— Вуф… (переклад: «Ніколи більше не довіряйте реальності»)

Його хвіст розгублено піднявся вгору — щось між «я мужній» і «я не знаю, що тут відбувається».

Місцеві
Першими до них підійшли троє дивних істот.

Вони виглядали… страшенно нормальними.
Але ця нормальність була настільки дивною на тлі перевернутого світу, що від неї мороз ішов по шкірі.
Шкіра у них була майже прозора, мов їх створили з молока й місячного світла.
Нормальні обличчя, нормальні руки, нормальні статури — але волосся росло вниз, спадаючи від голови до землі, наче їхні тіла були підключені до іншої фізики.

Очі були дещо більші й світліші, а голоси — м’які, як хустки з піску.

Один із них зупинився біля Леї та Вирія, нахиливши голову так, ніби оцінював їхню щільність:

— Ласкаво просимо, подорожні. Ви виглядаєте… доземними.

Лея доторкнулася до тонкого коріння, що тягнулося над ними, і відтягнула руку, коли почула, як воно відгукується мелодійним «дз-з-з».

Вирій стрепенувся, трохи випнув груди, ніби хотів виглядати професійно, навіть у цьому цирку для богів:

— Ми… з інспекцією.

Лея скосила очі на нього, легенько штовхнувши ліктем у бік.

— Ми з візитом, — тихо підказала.
Вирій миттю поправився:

— Ми з візитом інспекції.

Лея прикрила обличчя рукою.
Навіть не від сорому — від усвідомлення, що любить його таким.

Місцеві ввічливо кивнули.
Їм це чомусь здалося логічним.
Один навіть повільно плеснув у долоні, ніби вітав їх із прибуттям.

Тесса і Ерік — любов під перевернутим небом

Ерік зробив крок уперед і відчув, як земля під ним… піднімається.
Легенько, наче хвиля.
Від цього руху його пальці мимоволі стиснули Тессину руку сильніше.

Тесса вчепилася в його руку — пальці міцні, теплі, і реальні на тлі всього цього сюру.
В її очах промайнуло щось схоже на нервовий сміх, змішаний зі страхом і захопленням.