92.9 — Окріп, що тікає, і Вирій, що червоніє

Чайник, який їм потрібен, втік.

Не просто втік — він випарувався на швидкості скривдженої кішки, залишивши після себе тоненький сріблястий слід пари, що гойдала повітря, як хвіст комети, ніби ще й знущалася: «лови, якщо в тебе є хоч дрібка гідності».

Пара пахла м’ятою й металом, щипала ніс і додавала всій сцені абсурдності, наче хтось увімкнув режим «чайний трилер» після третьої ночі.
Запах вплітався у волосся, у тканину, у нерви — і кожен із шістьох відчував, ніби хтось іззаду дихає гарячим м’ятним шепотом: ловіть мене швидше, ну ж бо.

Векс першою зірвалася з місця.

Її волосся злетіло назад хвилею — не просто ефектно, а так, ніби за нею піднявся вітер часового тиску. Очі — вузькі, як у мисливиці, що бачить видобуток. Груди піднялися, видих зрізав повітря, а щоки легенько загорілися азартом.

Вона зробила різкий крок уперед, руки розчепірились, як у людини, що збирається обіймати проблему, аби її придушити, і видала вибуховий крик:

— СТІІІІЙ, МАЛЕНЬКИЙ МЕТАЛЕВИЙ ЗРАДНИКУ!!!

Крик прокотився лабораторією, як хвиля звукового фатуму. У повітрі здригнулися навіть лампи, обурено блимнувши.

Чайник відповів високим «ПІІІІІІІІІ!!», яке дуже нагадувало: «Візьми мене, якщо зможеш!»

Його тонко налаштований писк вібрував у стінах — і було відчуття, ніби сам простір кривиться від нахабства цього приладу.

Це був звук настільки зухвалий, що хотілося кинути в нього словником із моралі.
— Я ВІЗЬМУ! Я ВСЕ МОЖУ! — оголосила Векс з виразом людини, яка готується подати до суду на долю.

І помчала так швидко, що фрак XIX століття (який чомусь на ній лишився після стрибка у часі) роздувся позаду, наче прапор майбутнього хаосу. Шлейф тканини зачіпав колби, лампи, дроти, створюючи оркестр дзеленчання. Лабораторія підстрибувала у відповідь.

Векс пригнулася — і над її головою пролетіла кришка іншого чайника, який намагався зробити вигляд, що тут ні при чому.

Альфа — пес, якому вистачило цього всього рівно на нуль секунд

Альфа кинувся слідом із виглядом собаки, який уже кається, що народився в цій команді. Його лапи ковзали по блискучій підлозі так інтенсивно, що виникло враження — під ним запустили окремий ковзанковий спортзал.

Він гавкав хрипко, нервово, і моторошно схоже на людську лайку:

— Р-РАЗ-ДВА! ЗУПИНИ-СЯ! ТИ ГАРЯЧИЙ І НЕБЕЗПЕЧНИЙ, ТИ, МЕТАЛЕВИЙ ХОМ’ЯК!!!

Навіть тінь Альфи бігла позаду із запізненням у дві секунди — виглядаючи так, ніби намагається не відстати від власного песимізму.
Хвіст його робив хаотичні кола, кожне з яких нагадувало діаграму емоційного виснаження.
Векс кинула на нього погляд через плече:

— Як тільки схопимо його — ти отримаєш премію у вигляді двох кілець ковбаси!

— ВУФ!!! — емоційно переклав Альфа — домовились!

Тео — чемпіон світу з недооцінювання меблів

Тео рвонув уперед так само впевнено, як думав, що знає геометрію власних ніг.

Середній стіл перед ним здавався легким бар’єром.
Він стрибнув через лабораторну тумбу — точніше, намагався стрибнути.

Оцінка ситуації була неправильною на сантиметрів двадцять і на здорову порцію оптимізму.

— Ой, анахронізм,— встиг видихнути він із філософською скорботою людини, яка вже розуміє, що буде боляче.

ГРЮМС.

Він врізався корпусом у край тумби, зісковзнув униз, зачепив рукою скляний контейнер, який ображено задзеленчав, і впав на підлогу так, що навіть плитка під ним сказала: чому саме я.

Плитка сказала дзвінко:
«БОНК».

Тео тихо, приглушено:
— Я живий… Я думаю… Мені здається… мене щось переустановило…

Векс, не зупиняючись і не обертаючись, кинула динамічний, грайливо-гнівний вигук:

— ПІДВЕДИСЯ, КОХАНИЙ, Я ЩЕ ХОЧУ З ТОБОЮ НА МОРЕ З'ЇЗДИТИ!

У Тео миттєво випросталися плечі.

— Це найкраща мотивація у світі! — видихнув він і кинувся далі, кульгаючи, але мужньо, як поранений герой мюзиклу про честь, любов і небезпечну кухонну техніку.

Лея — ніжність, що має рефлекс бити у відповідь

Лея рухалася легко, майже нечутно, як дотик вітру.
Її ступні ковзали по підлозі так, ніби вона народилася в цій лабораторії.
Вона рухалася між столами в динаміці танцю:
плавно, точно, ніжно — і в той самий час готова до бою.

Але один зі «стаціонарних» чайників (той самий, що прикидався меблями) нахабно ПШИКНУВ їй гарячою парою у щоку.

Лея різко зупинилась.

Очі розширилися, губи стиснулись.
На щоках з’явився рум’янець — не від сорому, а від чистого, естетичного обурення.

— ТИ ЩО — ДИХНУВ НА МЕНЕ?!

Чайник видав «пш-пш-пш», що було схоже на приглушене хи-хи-хи.

Лея повільно випросталась.
Нахилила голову.
Поклала пальці на кришку.

— Зараз буде дуже виховна розмова.