92.8 — Місія Б: Майбутнє, де чайники мають характер

Перехід у майбутнє був зовсім інший, ніж у минуле: яскравий, різкий, електричний.

Ніби їх увімкнули в розетку — і струм побіг по нервах, піднімаючи волосся, підсвічуючи очі зсередини.
На мить кожен з них побачив себе подвійно: теперішнього… і того, ким вони можуть стати.

Світ навколо спалахнув білим, потім — блакитно-фіолетовим, а потім раптом розгорнувся у кілька шарів одразу: неон, хром, плавні лінії, дзеркальні поверхні.
Вони стояли ніби всередині комп’ютерної програми, де навіть повітря було «відполіроване» і заблискувало в променях.

Тесса кашлянула, намагаючись звикнути до смаку повітря, який нагадував «електрику з м’ятою».
Кожен вдих — прохолодний, трошки солодкуватий, з відтінком металу, що обпікає горло.

— Де ми?.. — прошепотіла вона, притуляючись ближче до Еріка.
Її пальці шукали його руку майже машинально — захист, опора, тепло.

Ерік розгублено озирнувся, проводячи поглядом по нескінченних світлових панелях, підвісних трубках і столах зі скляними поверхнями, зсередини яких щось пузирилося, світилося й клацало.

— У майбутньому, де хтось явно любить блиск настільки, що його треба лікувати, — пробурмотів він, і Тесса тихо засміялася, хоча більше від нервів.

Альфа зробив крок уперед, винюхуючи простір.
Його тінь відставала на три секунди.

Спершу пес повертав голову, а потім — тінь із затримкою, ніби перевіряла, чи варто повторювати.

Тінь навіть гавкнула беззвучно — і тільки потім Альфа зробив маленьке «гав».
Векс скривилася:
— Ох прекрасно. Навіть тінь тут має затримку. Це місце — суцільний лаг.

— Це… лабораторія? — припустив Тео, обережно торкаючись блискучої поверхні пальцем, ніби боявся, що вона вкусить.
На секунду поверхня справді трошки здригнулася.

— Чи торговий центр, який намагається бути лабораторією, — відповіла Векс, торкаючись хромованої платформи. — І чесно… мені страшно.
Її голос був низьким, спокійним, але в кутику вуст — тінь напруження.

Простір був величезний — масштабний, як аеропорт.
Блискучі підлоги, скляні столи, трубчасті шафи, в яких щось пузирилось, і десятки, просто ДЕСЯТКИ чайників.

Чайники різних форм:
— гладких, як камінчики
— квадратних, як маленькі тостери
— овальних, як яйця динозаврів
— з хвостиками
— з антенами
— з колесиками
— з кришками-«чубчиками»

І всі вони рухались.

Ходили.
Бігали.
Плигали зі столу на стіл.
Двоє навіть билися кришками, як рогами, видаючи металеве «бамц-бамц».

Один за іншим вони видавали звуки:
— ПШШШ!
— тік-тік-тік-тік-тік!
— БУЛЬК!
— ФРРР!

— Мені зле, — прошепотав Тео. — Я ніколи не думав, що боятимусь посуду.
Його сорочка трохи зсунулася, він нервово її смикнув.

Один чайник (маленький, червоний, з коліщатами) підкотився до них, вигнувся, як кіт, і заявив людським голосом:

— НЕ ТОРКАЙТЕСЯ МЕНЕ, Я ГАРЯЧИЙ!!!

Тео підскочив на місці.
— Ти ПЕВЕН?!

Чайник проїхав повз, пирхнувши парою у знак «образився» й штовхнув інший чайник боком так, що той крикнув:
— АЙ! Я ЩЕ НЕ НАГРІВСЯ!

Тесса прошепотіла:
— Чайники-коти… Я цього не переживу…
Ерік обійняв її за плечі, притягуючи ближче.
Його тепло відчувалося крізь тонку тканину.

— Ми просто беремо окріп. У них. У надрозумних чайників. Що може піти не так?

У цей момент один чайник стрибнув на стіл, крикнув «СВОБОДА!!!» і кинувся вниз, тікаючи від іншого, який вигукував:
— ПОВЕРНИ МОЮ ПІДСТАВКУ, ЗЛОДІЙ!!!

Вирій і Лея стояли поруч і дивилися все це так, ніби бачили повтор улюбленого серіалу.

— О так… це наш рівень, — тихо сказав Вирій.
— Це ми. — Лея усміхнулася. — Ми вдома.

Поява старшого Вирія 
Повітря поруч із ними легенько змінилося.
Почало хрустіти — тихо-тихо, як мороз на склі.
Світло згущувалося у тіні, а тіні — у світло.

І перед ними поступово зібралася постать.

Не з’явилась — а саме збиралася з пікселів, як старе голографічне повідомлення, де сигнал слабкий, але впертий.

Видимість — ледве мерехтлива, як проєкція, що втомилась працювати.
Лінії його плечей трохи розчинялися, потім знову з’єднувалися.

Обличчя — старше, зі зморшками, але гарними, глибокими, такими, які хочеться торкнутися пальцями, бо кожна — історія.

Очі — ті самі.
Ті самі глибокі виріївські відтінки, в яких живуть бурі, океани і трохи буркотіння.

Волосся — сріблясте на скронях, ніби в ньому поселився місяць.
Постава — трохи схилена, але горда, спокійна, навіть… велична.

Лея закрила рот рукою.
Її пальці затремтіли, щоки спалахнули теплом.

Тесса прошепотіла:
— Ох… він такий… Але так… так серйозно гарний.

Ерік докинув:
— Я знаю. Немов суворий професор з факультету «Боже, як я вас люблю, але скажу це буркотінням».