92.7 — Чайні листочки, дуелі та інтелігентні скандали

Сад XIX століття здавався надто ідеальним, щоб бути справжнім — так, ніби художник занадто вірив у красу світу й переборщив із палітрою. Ліхтарі світили теплим медовим світлом, троянди пахли так сильно, що хотілося спитати, чи в них немає контракту з місцевим парфумером. Повітря було густе, трохи липке від прохолодної ночі, і в ньому висіла особлива напруга — передчуття пригод, біди, поцілунків… або всього одразу.

Команда ступала в цей сад так, ніби кожен з них був шпигуном, якому поклали в сумку бомбу, а потім забули сказати, як її вимкнути. Векс стояла першою, притиснувши долоню до стегна, ніби збиралася діставати зброю, хоча тут у XIX столітті найнебезпечнішою зброєю була мораль.

— Там попереду — чайні дерева, — сказала вона тихим голосом. — Але вони… трохи не ті.

Тео стиснув губи, і фрак на ньому виглядав так, ніби намагався його заспокоїти, марно.
— Не ті?
— Ну… — Векс обвела рукою темний сад перед ними, — це чай часу. Він не росте нормально. Він… нервує.

Альфа підвив з таким відчаєм, ніби готувався до сповіді.
Тесса й Ерік обмінялися поглядами, з яких було зрозуміло: «Якщо нас зараз вкусить рослина — я офіційно подам у відставку з цієї команди».

Лея та Вирій підійшли разом, тримаючись за руки. Їхній зв’язок — міцний, теплий, неподільний — світився майже помітно, ніби хтось підсвітив їх окремими прожекторами.

— Чаю не треба боятися, — обережно мовила Лея.
— Це ж чай часу, — пробурмотів Вирій. — А час любить кусатися.

Він спробував прозвучати спокійно, але в голосі буркотіла знайома нотка, як маленький двигун, який працює постійно — і всім добре чути.

Чайні дерева виглядали шалено. Кожен листок тремтів сам по собі, ніби ловив ритм музики, яку чув тільки він. Коли Вирій простягнув руку до першої гілки, дерево… тихенько захрипіло. Моторошно. Ображено.

Лея різко схопила його за плече.
— Часом воно не живе?

Її пальці тремтіли. Вона була хороброю, але природа, яка поводиться як людина… це вже інша категорія хоробрості.

Вирій поклав руку поверх її пальців і ніжно стиснув.
— Не хвилюйся. Це просто… емоційна реакція.

В ту ж мить дерево ПХИНЬКНУЛО так гірко, ніби його покинули на балу.

Лея скрикнула:
— Воно ПЛАЧЕ!

— Це не плач, — сказав Вирій із виглядом того, хто сам у це не вірить. — Це… нервовий захист.

Він ще раз простягнув руку — дерево ляснуло його листком по пальцях.

Тесса розвела руками:
— Я думала, це буде тихий, історичний вечір! Де романтика? Де ніжність?

Ерік нахилився до неї й торкнувся губами її скроні.
— Я можу додати романтики прямо тут, якщо—

— НІ. Не тоді, коли на нас гарчить фотосинтезуюча істота.

І саме тут Лея зробила фатальний рух.

Вона підійшла ближче, протягнула руку — ніжно, лагідно, з теплом у пальцях — і торкнулась чайного листка.

Світ завмер.

І через секунду вибухнув.

Балконні дами ахнули в один голос, ніби репетирували.
Фраки хруснули — чоловіки вирівняли плечі так, ніби готувалися писати портрет Леї.
Хтось упав у трояндовий кущ, бо не міг відірвати погляду.

— О БОЖЕ, ЦЕ НОВА МОДА!
— ВОНА ТАК НІЖНО ТОРКАЄТЬСЯ!
— ЦЕ ЖЕСТ, ЯКИЙ ЗМІНИТЬ ЄВРОПУ!
— ТЕПЕР І Я ТАК ХОЧУ!
— ЦЕ — ЕПОХА ЛЕЇ!

Лея застигла.
— Я просто… доторкнулась…

Вирій втупився в неї так, ніби дивився на людину, яка ненавмисно підпалила імперію.

— Ти тільки що запустила модну революцію. Ти розумієш?
(Буркотить) — Навіть доторкнулася — і вже хаос. Я так і знав…

Лея обернулась до нього, її очі блищали сміхом, тривогою і ніжністю.
— Тобі заздрісно?

— Я? Ні!
(бурчить голосніше)
— Просто… я намагаюся НЕ буркотіти, але це… важко.

Лея піднялась навшпиньки й поцілувала його в щоку.
— Мені подобається, коли ти буркотиш.

Вирій застиг.
Потім обхопив її талію й потягнув до себе так, ніби світ можна врятувати, лише тримаючи її ближче.
Їхній тихий поцілунок розтанув між листям — і дерево, ображене увагою до неї, а не до себе, вдарило Вирія по спині.

— ОЙ!
— Це ревнощі, — засміялась Лея. — Ти йому сподобався.

Векс повернулась із тіней саду, тримаючи в руці срібну сережку графині:

— У нас три хвилини. Вона шукає другу. А її немає. Бо вона ніколи там і не була.

Тео глянув на сережку:
— Це брехня на брехні.
— Вітаю в нашій роботі, — сказала Векс.
І вони кинулись збирати листя.

Найгірше було те, що листки… не хотіли збиратись.
Один вкусив Векса.

— ТИ МЕНЕ ВКУСИВ?!
— шрррррршррр!
— НЕ ШИПИ НА МЕНЕ!

Тео тихо:
— Векс… це листок…
— ЯКИЙ МЕНЕ ВКУСИВ.
— Ну… я все одно тебе люблю.

— Тоді допоможи і відірви оце! — вона вказала на гілку, яка виглядала так, ніби здатна кричати.