92.5 — “Аурель, в якого ще нема зморшок”

Дзеркало ще тремтіло після того, як Аурель щойно… зник.
Це тремтіння було дивним: не просто вібрація, а ніби срібло перетворювалось на рідину й намагалося зберегти його силует, як відбиток на воді після кидка камінця.

Легкий струмінь повітря пройшов уздовж підлоги — і це вже було не фізикою, а чимось, що не повинно було бути в цій кімнаті.

І всі стояли — як статуї.
Навіть Альфа не дихав гучно, лише тихо скиглив, втикаючись поглядом у срібну поверхню, хвіст підбитий, вуха тремтять.

Тишу можна було кусати.

Першою порушила її Лея — але так, ніби боялася, що звук голосу може щось зрушити.

— Він щойно сказав… «заварити час»?..
Слабкий. Нерішучий. З повним відчуттям абсурду.

Тео повільно переводив погляд з неї на дзеркало, потім на Векса, потім знову на дзеркало.

— Це… звучить одночасно геніально і як маячня, — пробурмотів він, нервово чухаючи шию.
Тео щоразу робив це, коли був на межі нервового зриву.

— У стилі Ауреля, — погодилась Векс, стискаючи перенісся так, ніби намагалась тим самим вирівняти собі терпіння. — Повна маячня, яка виявляється гіркою правдою.

Вирій підійшов ближче до дзеркала — майже впритул.
Його кроки звучали тихо, але дуже впевнено, як ходить людина, що вже бачила речі набагато дивніші за часові фантоми.

Відбиток його пальців ліг на холодне скло — і в ту саму мить воно трошечки… трошечки… відгукнулося.
Легке коливання, майже пульсація, ніби живе серце билося за поверхнею.

Вірій завмер, дихає повільно, але глибоко.

— Він розірваний, — тихо мовив він. — Не просто у часі. У шматках. І ці шматки… як пазли, кинуті протягом десятиліть.

Лея проковтнула повітря й підійшла ближче, поклавши йому руку на плече.
Пальці м’які, теплі… і тремтячі так сильно, що Вирій одразу накрив їх долонею.

— Ми маємо йому допомогти, — прошепотіла вона, і в голосі було стільки відданості, що навіть повітря ніби завібрувало.

— Ми допоможемо, — так само тихо відповів він, підхопивши її пальці й піднісши їх до губ.
Теплий, довгий поцілунок у пальці — як клятва.
Лея прикрила очі, вдихнула глибше, але в очах залишився той дивний біль — сум за тим, хто завжди повертався не тоді, коли треба.

Дзеркало знову блимнуло.

Не просто блимнуло — промайнуло світлом так, ніби хтось за ним пробіг зі свічкою.
І ледве Лея встигла зреагувати, як Аурель виник знову — трохи праворуч, ніби його хтось змістив вручну.

Він задихався.
Груди підіймались ривками.
Пальці стискали щось невидиме, ніби він падав і намагався схопитись за край.

— Я… перепрошую… ви все ще тут?..
Голос його хрипів, ніби його тягнули крізь сотні шарів часу, і кожен шар лишав подряпину.

Тесса зробила несвідомий крок уперед — навіть не помітила цього, просто потягло.

— Так! Тут! Ми слухаємо!
Голос її зірвався — але в ньому була така ж рішучість, як тоді, коли вона вперше кинулась у небезпеку.

Ерік миттєво притягнув її назад, схопивши за талію.

— Тільки не заходь у дзеркало, Тессо, я прошу.
Його голос напружений, очі загорілися тривогою.
Він навіть злегка накрив її собою, ніби хтось міг витягнути її з кімнати.

— Я не збиралась!
— Ти виглядала так, ніби збиралась!
— Це моє обличчя! Я так думаю!
— От саме тому я й хвилююся!

Тесса різко штовхнула його ліктем — ніжно, але показово.
Ерік скривився… однак руку не відпустив. Навпаки — притиснув її міцніше.

Аурель засміявся — нервово, дзвінко, хлопчачо, так, що Лея аж прикусила губу.

— Ви не змінилися, — сказав він, у посмішці промайнуло справжнє тепло. — Навіть… коли я вас не бачив.
Він витягнув повітря крізь зуби, ніби кисню раптом не вистачало.
— Слухайте… Мене кидає в різні роки. Це не переміщення… це жування.

Тео розкрив рот, закрив, знову розкрив — як рибка на суші.

— Маячня ж?..
Векс не підняла навіть брови:
— Ні. Це справжній опис. Цілком логічно.
Тео:

— В якому місці тут логіка?!
— У місці, де він Аурель.
— Це не аргумент!
— Це найкращий аргумент, якщо знаєш його.

Аурель посміхнувся — майже щасливо.

— Мудро сказано.

Вирій виступив вперед.

Його рухи були неквапливі, але зосереджені, як у лікаря, що нарешті побачив хворобу, яку давно відчував.

— Що значить «жує»?
Голос рівний, низький, але м’який.

Аурель розвів руками — рухи дергалися, а віддзеркалення відставало на секунду.

— Я потрапив у петлю. У петлю всередині петлі.
— Це як… подвійний вузол? — уточнила Лея.
— Це як тістечко з сюрпризом, — сказав він, — де сюрприз — ти сам, але тебе двоє.

Векс прошепотіла:
— Пояснив ще гірше.

Аурель хрипко засміявся.

— Час мене перемелює. Кидає в 1890… потім у 2120… потім у ваш сьогодні… де я, здається, теж був учора… але я не