92.4 — Чайна зала часу, або музей тиші

Люк відкрився не одразу.
Спершу він подивився на них — так, саме подивився — глухим металевим поглядом, і лише тоді видихнув тепле повітря старого механізму. Кришка піддалась з протяжним шурхотом, ніби прокинулась після багаторічної сплячки.

Метал трохи задрижів, неначе вагався: «Ви впевнені?». 

Повітря, що вирвалось назовні, пахло… старою електрикою, пилом і чимось солодкуватим, ніби хтось залишив тут чай із жасмином сотню років тому.
Тесса інстинктивно відступила на півкроку й уперлась у груди Еріка, а він машинально обхопив її руками за плечі. Лея відчула, як поруч Вирій затримує дихання — на мить, але достатньо, щоб зрозуміти: навіть він насторожений.

Під нею була драбина.
Стара. Поржавіла. Але ціла.

— Стара, але тримається, як я на третій каві, — пробурмотів Ерік.
— На третій? На десятій, — підколола Тесса, але в голосі тремтіла напруга.
Альфа нахилив голову і важко видихнув, ніби сказав: «Серйозно? Ми туди ліземо?».

— Уууу, ну чудово, — пробурмотів Тео. — Темний спуск у невідомість. Моя улюблена частина будь-якого дня.

— Я перша, — сказала Векс, вже спускаючись. — Якщо там духи чи щури — я з ними розберусь.

— Ти з усіма розбираєшся, — ніжно буркнув Тео, тримаючи її за руку аж до того моменту, коли його пальці мусили відпустити. — Але будь обережна.

— Я завжди обережна, — сказала вона й одразу зачепилась штанами за виступ. — Це… так задумано.

Векс зникла в темряві.
— Ага, — пробубонів Тео, — її «обережність» мене й поховає.
Векс знизу:

— Я все чую!
— Я на це й розраховував, — усміхнувся він і змахнув напругу з плечей.

За нею спустилися Вирій із Леєю — удвох, тримаючись близько, бо тиша знизу відчувалась як холодний туман.

Лея щоразу стискала пальці Вирія, коли її нога торкалась чергової сходинки, і він з ніжною, майже непомітною впевненістю стискав у відповідь.
— Зі мною, — шепнув він.
— Завжди, — так само тихо відповіла вона.

Потім Ерік повів Тессу:

— Я поруч, — прошепотів він.

— Я знаю.
Але вона все одно притрималась за його руку міцніше.

Її долоня трохи тремтіла, але вона намагалася триматися гідно — як завжди.
Ерік нахилився, ледь торкнувся щоки до її волосся:
— Гей. Дихаємо.
— Я дихаю. Просто… це місце…
— Я з тобою.
— І це єдине, що мене зараз тримає, — видихнула вона.

Альфа спустився останнім: обережно, але мужньо, час від часу позикуючи, бо його тінь висіла позаду й рухалась із затримкою, що зовсім не подобалось собаці.

Собака спускався так, ніби він головний герой фільму про спецоперації, але кожні кілька секунд оглядався на свою тінь з обуренням:
«Ти або йдеш за мною одночасно, або ми розлучаємось».
Тінь, як на зло, запізнювалася ще більше.

Спуск закінчився несподівано різко.
Під ногами виявилась гладка кам'яна підлога.
Холодна.
Нереально чиста, як ніби її тільки-но вимили.

— Що за… — прошепотіла Лея.

— О… — протягнув Вирій. — Це вже цікаво.

Тесса ступила на підлогу обережно, як на тонкий лід.
Ерік одразу підхопив її під лікоть.
Векс знизу свиснула:
— Ага, чистіше, ніж у нас на кухні після прибирання.
Тео: — У нас на кухні НІКОЛИ не чистіше.
— Я знаю, — гордо сказала Векс.

Перед ними повільно відкрилося приміщення — кімната середнього розміру, кругла, майже ідеальна за формою, і така тиха, що навіть їхнє дихання звучало, як грім.

Це була чайна зала часу.

Тиша тут була не просто тишею — вона була майже фізичною.
Вона торкалась щік, проникала в ребра, змушувала говорити 

пошепки.
Альфа тихенько підвищив тон, ніби боявся гавкнути занадто голосно та зламати цю тишу.

Стіни були вкриті тонким шаром пилу, який… не падав.
Він зависав у повітрі, як крихітні сніжинки у перерваному вітром кадрі.

Тесса протягнула руку вперед і мало не торкнулась пилу, але Ерік м’яко зупинив її:
— Обережно. Тут все, мабуть, важливе.
— Або вибухове, — додав Тео.
— Давайте не перевіряти, — попросила Векс.

У центрі стояв круглий столик з двома стільцями — один перекинутий, інший навпаки — ідеально рівний.

На столику стояв чайник.
Порцеляновий.
Білосніжний.
Ніби щойно хтось підняв його, щоб налити чай, і завмер.

Чай у горнятку не ворушився.
Не тремтів.
Не парував.
Але й не вистигав.

Час тут — застряг.

— Чесно… — тихо сказав Вирій, — я бачив багато дивного. Але це…
— Це ніби кімната, якій заборонили рухатись, — додала Лея.

— Це ніби ранкова кава, яку я так і не встиг випити, — глибоко філософствував Ерік.
— Ти порівнюєш час із кавою? — запитала Тесса.
— Моя кава робить зі мною те саме, що час робить з ним, — пояснив він.

— Я… в шоці… — прошепотіла Тесса. — Це ніби фотографія. Але жива.