Розділ 91 — «Кавунова конспірація: Таємниця липневих фруктів» 91.1 —«Пролог: Кавуни зникли!

Ранок на пляжі був ідеально літнім: сонце грало в волосся золотими промінчиками, а легкий бриз долітав прямо з моря, приносячи запах солоного повітря, змішаний із солодкістю стиглих кавунів. Фестиваль кавунів ось-ось мав розпочатися, і всі готувалися з ентузіазмом і трохи передсвяткової тривоги.

Векс та Тео розставляли маленькі дерев’яні столи й прикрашали їх яскравими серветками та маленькими парасольками. Тео постійно підсовував Векс чергову порцію кавунових кульок:
— Ось тут поставимо полуничні кавуни, а там — класичні зелені! — голосно радив він, одночасно намагаючись не наступити на Каю, яка весело стрибала поруч із червоним прапорцем у руці.
— Ти впевнений, що не збираєшся з’їсти їх усіх ще до початку фестивалю? — сміялася Векс, обіймаючи його за талію і легенько ляснувши по спині.
— Я ж тільки перевіряю їхню свіжість! — парирував Тео, підморгнувши, і обережно погладив Каю по голівці, поки вона смішно розмахувала прапорцем.

Лея розставляла крижану прикрасу на головній сцені, тримаючи Арі на руках. Маленька дівчинка махала ручками, намагаючись доторкнутися до сонячних променів, що переливалися крізь крижинки, утворюючи мерехтливі веселки на піску:

— Тато, дивись, як гарно! — бурмотіла Лея, сміючись, шепочучи Вирію, який саме піднімав важкий крижаний ліхтарик.
Вирій підняв Лею на руки, обійняв її міцно і тихо прошепотів:
— Разом ми зможемо все, навіть якщо хтось спробує вкрасти літо.
Вони на мить зупинилися, обмінялися ніжним поглядом і поцілувалися, і ця мить тепла серед ранкового хаосу зробила їхню команду ще сильнішою.

Тесса та Ерік стояли біля кавунових стендів. Ерік обережно підсипав трохи льоду в морозиво, щоб воно не розтануло, а Тесса, озброєна ложечкою та блокнотом, ретельно перевіряла, щоб усі кавуни стояли рівно.
— Ерік, ще трохи льоду! — командувала вона, посміхаючись, водночас намагаючись не смішити Лума, який постійно намагався з’їсти шматочок ще до офіційного старту.
— Зроблено, бо ти командир морозивної армії, — відповів він, ніжно погладивши Тессу по плечу і ледве торкнувшись губами її скроні, що викликало у неї сміх і легкий рум’янець.

Лум і Кая бігали між столами, допомагаючи дорослим, але їхні маленькі ноги постійно спотикалися, і декілька разів вони ледве не перекинули кавунові кульки:
— Мамо, а ти бачила, де мої кавуни? — з хвилюванням запитав Лум, тримаючи в руках половинку кавуна.
— Я їх бачу, синку, — сміялася Тесса, підхоплюючи його на руки, щоб він не впав, і одночасно поцілувала йому щічку.

Альфа лежав поруч із пустими ящиками, уважно нюхаючи кожен з них. Він обережно лизав кути, піднімаючи великі очі, що блищали від ранкового світла, і лише ледве ворушив хвостом. Його вигляд здавався абсолютно спокійним, але кожен зрозумів: собака точно щось знає.
— Ти щось знаєш, Альфа? — запитала Лея, нахилившись до нього.
Собака повільно підняв вуха, відкинув голову убік і виглядав, ніби говорив: «Я тут ні до чого!» — і відразу почав копати лапою пустий ящик, створюючи комічне шоу для дітей.

І тоді трапилася катастрофа: під великими ящиками для кавунів виявили порожні місця. Там, де ще вчора лежали соковиті зелені та рожеві плоди, залишилися лише маленькі насінини, розкидані по піску.

— Що?! — вигукнула Векс, стискаючи руку Тео.
— Точно… — відповів Тео, дивлячись на порожні ящики. — Кавуни… зникли!

Лум і Кая замерли, широко розкривши очі:
— Мамо… вони… вони пішли? — пошепки промовила Кая.
— Не знаємо, доню… — Тео теж дивився на порожні ящики, відчуваючи, що це серйозна справа.

Арі на плечі Леї нахилилася до піску і зацікавлено спостерігала за крижинами, що сяяли на сонці, мов маленькі лазери. Вона сміялася і махала ручками, неначе намагаючись “зловити” світло, і відбивала промені так, що на піску утворювалися дивні мерехтливі візерунки, створюючи майбутні “картки слідів” для маленьких детективів.

Вирій міцно притиснув Лею до себе і тихо шепотів:
— Не хвилюйся, кохана… разом ми розберемося.
Лея ніжно похитала головою і притиснула щоку до його грудей, відчуваючи, як серце б’ється в унісон із його.

Альфа тим часом поставив лапу на край пустого ящика і тихо завив. Його очі дивилися прямо на дорослих, і всі зрозуміли: собака точно щось знає. Але на вигляд він знову робив вигляд, що нічого не сталося — класичний майстер камуфляжу у світі собак.

Сонце висіло над пляжем, підсвічуючи порожні ящики, а команда маленьких і великих детективів відчувала, що попереду чекає абсурдна, смішна, але надзвичайно цікава справа, яка перевірить їхню спритність, дружбу і навіть терпіння перед кавуновими пригодами…