89.27 — Після грози

Дим ще клубочився в повітрі, залишки попелу падали на плечі, на волосся, на тремтливі руки. Повітря пахло гаром, дощем і гірко-солодким відтінком адреналіну та страху — запахом перемоги, змішаної з напругою, що тільки-но відступила. Кожен подих лунав мов барабан у тиші після бурі, що накрила комплекс, нагадуючи про небезпеку, яку вони щойно пережили.

Тесса сиділа на колінах, притискаючи до себе Лума, який ще хникнув від втоми та пережитого страху. Його маленьке тіло зігрівалося теплом матері, і навіть важкий запах диму не міг затьмарити відчуття безпеки. Ерік, ледве дихаючи, нахилився над ними:

— Ми врятували світ, — пробурмотів він, втомлено посміхаючись, — і я страшенно хочу кави.

— Кава після апокаліпсису… — прошепотіла Тесса, ковтаючи сміх. — Майже як нагорода.

Поряд Лея гойдала Арі на руках, колихала її, намагаючись зняти шок із маленького тіла:

— Ти в порядку, сонечко? — лагідно запитала вона, проводячи пальцем по волоссю дитини. — Тепер усе буде добре.

Вирій стояв поруч, біля Арі та Леї, його серце ще билося швидко, тремтливе від пережитого бою. Він поглянув на Маркуса, який сидів на великому уламку каменю, трохи нахилившись, руки ще трохи тремтіли від напруги. Векс стояла поруч, обережно обмотуючи його поранений живіт бинтом, вдивляючись у його тіло з тихою увагою. Кожен рух її рук був акуратним, і в цей момент Маркус виглядав… як герой із відбитками бою на шкірі та кубиками пресу, які ледве сховалися під розірваною сорочкою. Його груди піднімалися й опускалися рівномірно, але відчувалося, що серце ще тримається на межі.

— Трохи терпіння, — сказала Векс, стискаючи його плече. Її пальці ковзнули по шкірі, і на мить у кімнаті проскочила невидима іскра, ніби між ними щось зародилося — щось більше, ніж просто рятування життя.

Маркус відчув це тепло, і на його губах з’явилася легка посмішка. Очі пробігали по обличчях всіх, хто залишився живий, але саме цей момент — цей мініатюрний заряд між ним і Векс — змусив його серце тремтіти не від страху, а від живого відчуття життя.

Тео, який стояв трохи осторонь, мовчки спостерігав за цим. Його обличчя залишалося суворим, але очі видавали тиху ревність. Він відчув, як щось в ньому стискається, коли побачив, як Векс дотикається до Маркуса, і цей погляд, хоч і непомітний для інших, промовляв: «Що за чортів Маркус?».

— Той, хто створив клони, — промовив Маркус тихо, — використав мій код. Я… я лише частина помилки.

— Але ти виправив її, — відповів Вирій, стискаючи руку Леї. Його голос був спокійним, але сильним, і в ньому звучала підтримка, мов тихий барабан поряд із бурею.

— Може… тепер, — промовив Маркус, дивлячись у блакитні уламки пилу, що ще тремтіли у світлі ламп.

Лум, який трохи заспокоївся, підсунувся до Тесси, дивлячись на Альфу, який важко дихав, лежачи поруч із нею.

— Мамо, — сказав хлопчик із серйозним виразом, — ми можемо залишити одного Альфу?

Альфа підняв голову й загавкав, короткий звук звучав як «Я один!» — ніби підтверджуючи бажання бути частиною цієї маленької родини.

— Здається, він тепер наш, — тихо прошепотіла Тесса, гладячи собаку, посмішка з’явилася на її обличчі, знімаючи залишки напруги.

Кая, яка щойно прокинулася після короткого сну на плечі Тео, подивилася на всіх і тихо промовила:

— Ми всі живі… майже.

— Майже? — сміючись, відгукнулася Лея, — Тільки «майже» для тих, хто не пережив би такої бурі. А ми пережили. І це головне.

Ерік глибоко видихнув, притискаючи Тессу до себе. Його рука охоплювала її плечі, а її рука у відповідь лягла на його груди. Вони відчували, як серця б’ються в унісон — не від страху, а від того, що вони вижили.

Маркус дивився на дітей: Лум тримав уламок флешки, Кая спала на плечі Тео, Арі в обіймах Леї. Всі вони — цінність, яку 

він відчув сильніше за будь-який код. Альфа зітхнув і притулився до нього, ніби кажучи: «Ти тут один із нас».

— Ми зробили це… разом, — промовив Маркус тихо.

— І разом залишимося живі, — додала Векс, стискаючи його руку. Їхні пальці переплелися, і тепло від дотику наповнило їхній маленький коло після битви ніжністю, яку можна було відчути навіть крізь втому.

Тео, спостерігаючи за цим, відступив трохи назад, стискаючи кулаки, а його щоки трохи порожевіли. Ніби ревно, але мовчки, він прийняв реальність: Векс поруч із Маркусом. Він не сказав нічого, але очі видавали всю палітру емоцій — ревність, неспокій, але і глибоку прихильність до жінки, яку він любив.

І на мить, серед попелу та диму, вони просто дихали. Дихали один одним, дихали теплом тихого після-бою, дихали тим, що залишилося — життям. Усмішки з’являлися на обличчях, і навіть втома виглядала ніжно, як пам’ять про бурю, що минула. Десятки дрібних спалахів у кімнаті ще нагадували про небезпеку, але вже не лякали. Вони були лише маркером того, що пройдено шлях, що пережито неможливе.

Альфа підняв голову, поглянув на всіх і злегка загавкав — короткий звук, який звучав як «Все добре, ми разом». Діти посміхнулися, повторюючи його химерні «сигнали».

— Так, — прошепотіла Тесса, притискаючи Лума, — навіть серед попелу й руїн можна знайти трохи радості.