89.26 — Тридцять секунд на диво

Таймер блимає червоним: 00:30. Знову. Кожен удар серця відлунює в грудях, наче сам час вирішив прискоритися. Повітря густе, насичене запахом гару, озону і трохи присмаком страху, який солодко прилипає до шкіри. Панелі тріщать, іскряться, деякі дроти спалахують, як маленькі вибухи блискавок, створюючи хаотичний, але водночас ритмічний оркестр хаосу.

Ерік, Тесса та діти рухаються як єдиний механізм. Ерік тягне обірваний кабель, відскакує від спалаху і відразу прикриває Тессу, що вже нахилилася, щоб підняти Лума, який упав на коліна.

— Тримай, Каю, — шепоче Ерік, хапаючи хлопчика за руку. — Тепер головне — рухатися швидко.

— Я ж не люблю, коли нас вибухом лоскоче, — буркнув Лум, стискаючи руку Еріка.

— Лускання мало би бути твоїм профілем в Інстаграмі, — сміючись, відповіла Тесса, одночасно стрибаючи через іскру, яка пролетіла під ногами.

Лум навіть спробував зобразити «селфі» з гримасою жаху, але Ерік штовхнув його далі, сміючись:
— Твоя наступна фотографія — «Я пережив апокаліпсис і залишився живим».

— О, я вже бачу коментарі: «Тато, ти ж казав, що ми вчора лише грали в хованки!» — Лум підморгнув, і всі посміхнулися, хоч хаос розривав повітря.

Поряд Вирій рухається, немов тінь, несучи на руках Арі, чіпляючись за кожну нерівність підлоги, щоб не впасти. Лея прикриває його, відштовхуючи уламки, які сиплються з панелей.

— Арі, ти тримайся, — шепотіла Лея, — і не думай про все це… просто дихай.

— Це моя перша подорож у космос із блискавками, — тихо пожартувала дівчинка, і Лея трохи посміхнулася, стискаючи плечі Вирія.

Альфа носиться між усіма, гарчить і махає хвостом, показуючи на двері, як живий сигнал тривоги:
— Валимо! Час на межі!

Ерік, помітивши це, сміється крізь зуби, ковзаючи поруч із Тессою:
— Він каже: «Час валити!»

— Поки що я бачу, що ти краще, ніж будь-який GPS! — відповіла Тесса, ухиляючись від ще одного спалаху.

— GPS не пережив би це, — відповів Ерік, сміючись. — Він би застряг між «обірваний кабель» і «вибухова іскра».

— А ти? — підморгнула Тесса, — Ти тримаєш дітей, ніби супергерой… тільки без плаща.

— Плащ сьогодні зайвий. Стоп! — Ерік відхилився, ухиляючись від спалаху блискавки. — Діти — на другий план, ми вже на третій рівень хаосу!

Маркус стоїть біля панелі, пальці ковзають по сенсорах, розряд б’є поруч, обсипаючи руки дрібними іскорками. Він тремтить, але очі блищать, сповнені рішучості.

— Ще трохи… ще трохи… — шепоче він, ковзаючи пальцями по комбінаціях коду, які виглядають як молитва, що прошепотіла на всіх хвилях електрики.

Векс нахиляється над ним, притискаючи плече до його спини:
— Тобі точно подобається жити на межі, так?

— Не подобається, — відповідає він, — я просто маю стиль.

— Ти завжди такий драматично-сміливий? — підморгнула Векс, і її рука стискає його, немов маленький якор.

— Драматично-сміливий — звучить як титул, — він посміхається, ковзаючи поглядом по її обличчю. — А ти? В екстримі завжди така ж холоднокровна?

Векс усміхається, короткий погляд стає важливішим за слова:
— Холоднокровна? Хмм… можливо, лише поки не стосуються моїх людей.

Він відчуває тепло її руки і невимовно вдячний, що саме вона поруч у цьому хаосі.

Таймер блимає: 00:15. Повітря гарячіє, іскри літають, панелі блимають, світло стрибає від червоного до білого, як божевільний стробоскоп. Кожен рух — на вагу життя.

— Маркус! — кричить Лея, притискаючи Арі до грудей. — Не дай нам загинути тут!

— Я не дам, — промовляє він спокійно, і його пальці тремтять, але продовжують набирати код.

Векс стискає його руку, і короткий дотик здається обіцянкою: вони витримають це разом.

— Ще п’ять секунд, — буркнув Маркус, відчуваючи, як енергія системи зростає, наче живий організм, що готовий зруйнувати все на своєму шляху.

— Давай, я поруч, — шепоче Векс, нахиляючись ближче, — ніяких відмовок.

Альфа стрибає між уламками, гарчить, показує на панель, якби говорив: «Тисніть!»

— Тиснемо! — відгукується Ерік, одночасно підштовхуючи Тессу і дітей у безпечне місце.

Маркус ковзає пальцями по останньому рядку коду, і нарешті сенсор спалахує блакитним світлом — колір свободи. Панелі ревуть, блискавки рвуться, кімната виблискує, але система відступає, немов здалася перед рішучістю.

— Ось воно! — тихо видихає Маркус, ледве відводячи руки від гарячого сенсору.

— Ми це зробили? — запитує Векс, але в її голосі чутно суміш полегшення і азарту, наче вони тільки що пройшли через якийсь небезпечний ритуал.

— Не зовсім, — усміхається Маркус, — але ми на межі. Ще крок — і я відключу останній чіп.

Таймер блимає 00:05. Всі напружені, серце в грудях б’ється так швидко, що здається, воно хоче вирватися назовні.

— Гайда! — кричить Вирій, махаючи руками, — Маркус, йди!