89.25 — Протокол 9: Кінець

Таймер блимає червоним: 00:59. Повітря густе, важке, насичене напругою й запахом гару. Металеві панелі вібрують від кроків, від стрибків струму, від глухого гулу, що лунає як серце системи, яке добігає останніх ударів. Навколо мерехтять іскри, повітря пульсує від блискавок, а кожен звук відлунює глухою лункою вибуховою хвилею, ніби сама реальність намагається втекти від цього моменту.

Ерік і Тесса стоять поруч із дітьми. Арі міцно притиснула голову до плеча матері, її маленькі руки трималися за тканину, що ще пахла Вирієм. Лум, хоч і напружений, тримав Каю за руку, мов ланцюг захисту, сповнений рішучості та страху одночасно. Ерік, прикривши Тессу плечем, шепоче крізь гуркіт іскор:
— Не думав, що в житті буду говорити таке, але… тримайся, маленька. Ми зараз усі в одному човні… з електрикою.

— Човні з електрикою? — Тесса підморгнула йому, навіть серед хаосу, — класичний варіант апокаліпсису.

Векс і Тео стоять трохи далі, тримаючи на прицілі клони, що шиплять, метушаться й намагаються прорватися. Їхні погляди суворі, як різці лазерного леза. Тео, ледве стримуючи нервовий регіт, шепоче Векс:
— Тримай їх на відстані. Не дай жодному прорватися.

— Так, — буркнула Векс, але очі її сіяли яскравіше за червоний ліхтар. — І ніхто не сміє торкнутися Маркуса.

Поряд Вирій тримає Арі на руках, Лея притискається до нього мов тінь. Вони координують Маркуса, що стоїть біля панелі, пальці ковзають по сенсорних клавішах, наче диригент перед останнім акордом симфонії, і кожен його рух важливий.

Альфа носиться між усіма, шерсть на спині дибки від статичної напруги. Він гарчить, махає хвостом, перетворюючи хаос на живу комунікацію: хто куди біжить, кого прикривати, які дроти не чіпати. Ерік, бачачи це, сміється крізь стрес:
— Він краще за наш Wi-Fi!

— І при цьому не лає на технічну підтримку, — додала Тесса, ледве стримуючи посмішку.

Маркус тремтить, його руки ковзають по клавішах. Дроти і сенсорні панелі здаються йому живими, системою, що вирішила перевірити його серце.

— Система не приймає команду! — хрипко зойкнув він, коли черговий розряд блиснув поруч і обсипав руки дрібними іскорками.

— Дай я спробую! — кинулася Векс, натискаючи іншу клавішу, але її пальці злетіли від струму, який облизав сенсор.

— НЕ ТУ! — хором закричали всі, коли електричний спалах пролетів у сантиметрі від їхніх пальців, і повітря наповнилося запахом паленого пластику.

Сирена затягнула ревом WEEEOOO-WEEEOOO!, і паніка наростала, мов хвиля, що ось-ось накриє їх усіх.

— Ну от, — промовив Маркус, посміхаючись крізь зуби, — режим самознищення. Як романтично.

— Романтично? — сміючись, відгукнулася Векс. — Я б сказала, кохання з вибуховими нотками.
— Точно. Тільки не забувай, що тут любов у прямому ефекті «електричний удар». — Маркус поглянув на неї, і в їхніх очах знову пробіг короткий блиск флірту, незважаючи на все.

В повітрі запахло паленим металом і озоном, і все навколо тріщало. Деякі дроти, обпікаючи руку Маркуса, плавилися, але він не звертав уваги, рухаючись, наче танцюрист на грані прірви.

— Ти впевнена, що цей план працює? — крикнула Векс через гуркіт.

— Не знаю! — відповів він, — але, якщо не спрацює, ми вже були б мертвими до того, як ти сказала б «антивірус».

Векс ледве стримувала усмішку, але її серце калатало, як барабан у ритмі бійки з часом.

Таймер блимає 00:45. Кожен рух відчувається як хвилина життя. Ерік і Тесса синхронно відкидають уламки проводів, прикривають дітей, ледь ухиляючись від іскор.

— Вирій, на лівий блок! — крикнула Лея, тримаючи Арі на руках.

— Уже! — він реагує миттєво, пальці спритно ковзають по сенсорах, і гарячий вітер проходить крізь кімнату, наче система видихнула.

Альфа гарчить і кидається до дверей, показуючи на вихід, нагадуючи всім:

— Час! Валимо!

— Тільки не зараз, — буркнула Тесса, відкидаючи прути, що блимали струмом. — Я ще не встигла послати цьому апокаліпсису мем про нас.

— Мем залишимо на після, — усміхнувся Ерік. — Тепер головне — вижити.

Маркус тремтить над панеллю. Його очі блищать, руки ковзають по сенсорних клавішах. Кожен дотик — ризик, кожен код — молитовна комбінація.

— Ще трохи… ще трохи… — шепоче він, а розряди б’ють поруч, обсипаючи дрібним вогнем.

Векс нахиляється над ним:
— Тобі точно подобається жити на межі, так?

— Не подобається, — відповідає він, — я просто маю стиль.

Вона усміхається, і короткий погляд стає важливішим за слова, бо все навколо тріщить і вибухає.

— Ти завжди так драматично на межі? — додала Векс, притискаючись плечем до його спини.

— Ти б теж не проти, — відповів він тихо, і їхні пальці знову переплелися, наче маленька перемога серед хаосу.

Таймер: 00:30. Кожна крапля поту на обличчі — як нагадування, що вони ще живі.
— Маркус! — кричить Лея, стискаючи Арі. — Не дай нам загинути тут!

— Я не дам, — тихо, твердо промовляє він, і його пальці збивають останню комбінацію.