89.24 — Коли код починає вмирати

Повітря гуділо, як старий комп’ютер, що ось-ось згорить.
Гул був такий глибокий, що здавалось — це не стіни тремтять, а самі кістки.
Запах гару й озону стояв густий, задушливий — кожен вдих різав легені, немов усередину тіла просочувався розплавлений метал.

Монітори блимали безладно — то червоним, то зеленим, то синім, наче система не знала, якого кольору їй помирати.

Код, який щойно здавався живим і цілісним, тепер розвалювався.
Рядки миготіли, ламалися, переписувались самі на себе, мов жива істота, яка билася в агонії.
Цифри спліталися в безглузді візерунки — і навіть звук клавіатури Маркуса губився в цьому електронному реві.

І разом із тим — клони.

Вони стояли нерухомо.
Маленькі, точні, як дзеркала, схожі на дітей — з тими ж рисами облич, із тією самою формою очей, навіть із тими ж подряпинами на колінах.
Та все одно — щось у них було не те.
Холод. Тиша. Відсутність того невидимого блиску життя, який не підробиш.

Їхні рухи були уривчастими, ламаними, ніби нитки, що утримували їхні тіла, обривались.
Очі миготіли дедалі швидше, в них з’являвся збій — ліве око світилось червоним, праве синім.
А шкіра… шкіра тріскалась, під нею проблискували тонкі, мов судини, дроти — неонові, яскраві, живі.

Лея, притискаючи Арі до грудей, прошепотіла, майже не дихаючи:
— Код розпадається… Вони… наче не розуміють, що з ними.

Вирій стояв поруч, стискаючи рукоятку бластера так, що побіліли пальці.
Він дивився на підлогу, на віддзеркалення справжніх і фальшивих дітей, і в його голосі вперше прозвучав не гнів, не холод, а жаль:
— Це не просто машини… Вони — відображення наших дітей.

— Але не вони, — твердо відповіла Тесса, її очі спалахнули гнівом і болем одночасно.
Вона стиснула руку Еріка, ніби тримала не його, а власну рішучість.
— Це… фальш. Вони вкрали їхні обличчя, але не їхні душі.

Ерік глянув на неї, тихо додавши, вже майже ніжно:
— Ти вмієш розрізняти навіть там, де інші бачать тільки тіні.

Тесса ледь хитнула головою.
— Бо я надто добре пам’ятаю справжнє світло.

Один із клонів — копія Лума — зробив крок уперед.
Його тіло хиталось, немов він ішов крізь бурю.
Кожен рух супроводжувався клацанням, свистом, тріском — механічна плоть працювала на межі.
Пластикові пальці тремтіли, але дитяче обличчя залишалось… людським.

Він підняв руку й торкнувся справжнього Лума за плече.
Лум застиг, поглядом шукаючи маму.

Тиша впала, як кришталевий дзвін.

Клон нахилив голову. Його губи ворушились уривчасто, без звуку.

А потім — прохрипів:
— Ма… мо…

Голос був чужий. Скреготливий, поламаний, і все ж у ньому чулося щось живе.
Здавалось, між шумом електричних імпульсів пробивалась крихітна людська нота.

Тесса кинулася вперед, але Вирій зупинив її, поклавши руку на плече.
— Не зараз, — прошепотів він. — Дай йому дійти самому.

Лум стояв, не рухаючись.
Його маленькі пальці стиснули кулаки, але обличчя залишалось спокійним, тільки очі блищали.

І тоді клон просто згас.
Очі потемніли, тіло розсипалося на коліна, опустилось додолу, тріснуло.
Шум розсіявся, лишивши за собою тонкий звук, як коли обривається струна.

— Мамо… — прошепотів Лум, голос тремтів. — Він… він зник.

Тесса сіла поруч, торкнулась його плеча, пригорнула.
— Бо справжній — тільки ти, — сказала вона, її голос був майже шепіт. — Ти — моє серце. А копії не мають серця.

Ерік нахилився, поклав руку хлопчикові на спину.
— І не мають мами, — додав він м’яко. — А в тебе — найкраща.

Тесса ледь посміхнулась крізь сльози.

— Зараз не час для компліментів, Ерік.
— А коли, якщо не між вибухами? — він усміхнувся, але очі світилися тривогою.

Код на стінах змінився.
Сині символи перемішалися з червоними, наче дві стихії билися між собою.
Деякі фрази ставали зрозумілими — перезапуск... помилка... спроба вижити…
Система здавалася живою, відчайдушно боролася за існування.

Клони почали рухатись.
Один сміявся, але звук зривався на механічне гарчання:
— Ха-ха—ха—гррр—хаааа!
Інший просто вдарявся головою об стіну, залишаючи темні плями іскор.
Їхні дитячі обличчя плавились під власним жаром.

— Вони не контролюють себе! — вигукнула Векс, перезаряджаючи пістолет.
— Це кінець циклу! — крикнув Маркус із-за панелі. Його очі божевільно світилися в відблисках коду. — Код гине — і перед смертю хоче забрати все, що пам’ятає!

Альфа загарчав, шерсть наїжачилась.
Він стояв перед дітьми, з оскаленими зубами.
— Тримай лінію! — ревнув Вирій. — Ніхто не прорветься до них!

Один із клонів кинувся вперед.
Альфа стрибнув, збив його, вп’явся зубами в дроти під шкірою.

Метал тріснув, іскри сипонули в повітря.
Пес гарчав, немов блискавка ожила в його пащі.

— Це мій хлопчик! — крикнув Ерік, стріляючи поруч. — Навіть пес у нас герой!
— Хоч хтось слухає накази! — відгукнулась Тесса, вистріливши в іншого клона.