89.23 — Пастка коду

Металевий гуркіт розпанахав повітря, мов розрив реальності.
Панель вибухнула сліпучим світлом, і ще до того, як хтось встиг крикнути, з обох боків опустилися товсті прозорі стіни.
Вони впали з глухим бум, утворивши блискучий тунель.

Векс і Маркус — всередині. Решта — зовні.

Лея встигла тільки простягнути руку, пальці ковзнули по склу, залишаючи на ньому вологі від поту сліди.
— Ні! Маркусе! — її крик розлетівся по коридору, зворотним луною повернувшись холодним “-кусе… -кусе…”

Тиша.
Вона була така густа, що, здавалось, у ній можна втопитись.
Тиша — і дзижчання, тихе, напружене, як нерв, що от-от лусне.

Скляні стіни миготіли від відблисків лазерів.
Усередині тунелю повітря ставало гарячим, важким, насиченим запахом гару й озону.
Маркус підняв голову.

На стінах текли ряди коду — живі, пульсуючі, мов цифрова кров.
Сині символи стікали вниз, змішувались із червоними, спалахували, наче мали власний розум.

Блискавки проходили крізь тунель — тонкі, мов голки, обпікаючи повітря.
Кожен розряд залишав після себе іскри, що зависали в невагомості.

— О, чудово, — озвалася Векс, з тією самою іронією, що в неї була навіть перед катастрофами. — Романтична камера смерті.

Маркус перевів подих і криво всміхнувся:
— Мені хотілося більш традиційного побачення, але гаразд.

— Наступного разу — кав’ярня без блискавок, — сказала вона. — І без тебе за пультом.

— Наступного разу, — відповів він тихо.

І це “наступного разу” прозвучало, як обіцянка, яку він збирався виконати, навіть якщо світ розвалиться.

З іншого боку скла Тесса гупала кулаками.
— Вирій! Зроби щось!

— Я намагаюся! — його голос гримів між спалахами. Він вводив команди, але панель тільки блимає, немов сміється.

— Вона не слухається! — крикнув він. — Система від’єднала їхній сегмент. Вони всередині автономної петлі!

— Що?! — Ерік сперся на стіну, в очах блиснула лють. — Це пастка в пастці?
— Це пастка для коду, — зціпив зуби Вирій. — Але вона вирішила, що код — це ми.

Усередині, серед лазерів, Векс і Маркус стояли спинами до скла.
Їхні тіні тремтіли, відкидаючи дивні відблиски, ніби живі віддзеркалення.

Скло почало тріщати.
Високий, тягучий звук прорізав повітря — не просто тріщина, а стогін, наче сама система скаржилася, що їхні серця б’ються всупереч її правилам.

Векс підняла пістолет, інстинктивно, — блискуча, холодна зброя в руках, що тремтіли не від страху, а від люті.
— Схоже, нас зараз або підсмажить, або засмокче в цифровий блендер.

Маркус, спокійно, навіть із натяком на усмішку:
— Підсмажить. Але зваримося красиво.

Він крокнув до панелі.
Лазер промайнув, лизнув його плече. Запахло паленим. Він не відреагував.
Крок. Другий. Його пальці вже на клавішах.
Кров з порізаної руки стікала по сенсорній поверхні, малюючи новий — червоний — код.

Векс кинулася до нього.
— Ти що, здурів?!
— Маю шанс це змінити, — спокійно сказав він. — Один.

— Ти знову жертвуєш собою, Маркусе?!
— Ні. Цього разу — за нас.

Її очі спалахнули, в голосі з’явилась металева нота.
— Знаєш, ти міг би хоч раз подумати про себе.

— Це нецікаво.

— Ти — самовбивця з відчуттям гумору!

— Я — програміст із надлишком любові до драми, — відказав він, і блиснув зубами.

Тиск зростав.
Скло вже тріщало, по стінах бігли розряди, від яких у повітрі стояв запах грози.
Маркус шепотів — не просто коди, а комбінації, які більше скидалися на молитву.
Його голос тремтів, а на кожному видиху здавалось, що він віддає частину себе цим символам.

Векс стояла поруч, пострілюючи в вузли.
Лазер ковзнув поруч, лишив обпечену смугу на її руці.
Вона не скрикнула — тільки вилаялася крізь зуби.

— Ми або загинемо красиво, або з розмахом, — буркнула вона.

— Третій варіант — виживемо і напишемо книжку, — відказав він, навіть не підводячи очей.

— Оптиміст.

— Програміст.

Світло почало миготіти.
Скло над ними затріщало.
Одна тріщина — як тонка блискавка.
Друга — глибша, синя.
Третя — червона.

— Маркусе! Якщо ти зараз не зробиш щось дивовижне, я тебе… — почала Векс.

Він не дав договорити — з розмаху вдарив кулаком по панелі.
Його кров потекла по роз’єму, і екран раптом вибухнув синім світлом.
Синім — кольором свободи.

Система завила.
Звук — глибокий, вібруючий, як рев пораненого звіра.
Блискавки рвонули в різні боки, світло згасло, а потім знову спалахнуло.

Маркус хрипко видихнув:
— От і все, мила. Зараз ми її перехитримо.

Векс підняла пістолет, вдарила рукояткою по склу.
Раз.
Два.

— Ще! — вигукнув він.
— Воно товще за твої жарти!
— Але не товще за твою впертість!