89.21 — Тіні з дитячих облич

Тиша після вибуху клітки здавалась надто чистою, щоб бути справжньою.
Такою, що ріже по нервах і тисне на груди.
Вона трималася — хвилину, дві, три. І всі подумали, що це, нарешті, кінець.

А потім…

Десь позаду, у глибині темного коридору, пролунали кроки.
Рівні. Повільні. Безжальні.
Як метроном у руках божевільного диригента, який вирішив, що його симфонія ще не закінчена.

Лея різко обернулась, стискаючи Арі на руках так, що дитина запищала.
— Ви це чули? — її голос був тихим, але у ньому відчувалось щось тваринне, інстинктивне — як у матері, що відчула загрозу.

Тесса, яка стояла поруч, тримаючи Лума за руку, підняла погляд — очі її блиснули.
— Якщо скажеш, що це вітер, я тебе вдарю, — прошепотіла вона до Еріка.

Ерік зітхнув, уже витягуючи пістолет.
— Нє, вітер не ходить строєм, — пробурмотів він, тримаючи 

зброю обома руками.

І тоді — скрегіт.
Металеві двері позаду них повільно розсунулися, наче ковзнули по шраму світу.
З темряви, що пахла іржею та старою кров’ю, вийшло щось.

Спочатку — три маленькі силуети.
Потім — світло аварійних ламп ковзнуло по їхніх обличчях.
І всі одночасно завмерли.

Перед ними стояли діти.
Точніше — копії дітей.

Дві Каї.
Два Луми.
І… одна істота, що тримала в руках немовля з лицем Арі.
Обличчя беземоційні, рухи синхронні, очі — скляні, холодні.
Жодного подиху. Жодного життя.

Векс проковтнула повітря, так різко, що звук був схожий на удар.
— О, бляха… або я з глузду з’їхала, або в нас дві Каї.

Тео озирнувся, очі бігають, ніж у руці блиснув червоним відблиском.
— Вибирай: галюцинації чи хорор. Обидва варіанти мені не подобаються.

Клон Каї нахилив голову набік — так само, як це робила справжня, коли задумувалась.
Той самий нахил, та сама звичка покусувати губу.

Але очі… були порожні.
Ніби дивилися крізь світ.

Лея застигла.
Арі в її руках тихо хлипнула, відчуваючи материнську напругу.
— Це… це не може бути Арі. Її очі блимають, — прошепотіла Лея, і в її голосі тремтіла відраза.

Вирій дивився пильно, його зіниці звузились.
— І не в такт серцю, — сказав він рівно. — Це код.

Клон-немовля кліпнув очима, і в його рота вирвалося коротке, холодне, як лезо:
— Ма-ма…
Голос — наче записаний на диктофон. Без життя. Без тепла.

Лея здригнулася.
— Зробіть, будь ласка, щоб воно більше так не говорило, — прошепотіла вона, стискаючи свою справжню доньку ще міцніше.

Альфа, який лежав поруч, повільно підняв голову.
Його шерсть настовбурчилась, вуха стали сторч.
Він рикнув — тихо, низько, але так, що навіть повітря завібрувало.

Пес зробив кілька кроків уперед, став між справжніми дітьми й копіями.
Клони завмерли.
Потім один із них — клон Лума — нахилив голову, і в його жесті було щось… знайоме.
Точно так, як син робив, коли просив батька показати фокус.
Ерік підняв руку.
— Він знає, хто справжній! Альфа, молодець!

Пес коротко гавкнув — як “Так, батьку!”.
Його тіло напружилось, готове до стрибка.

І тут усе вибухнуло рухом.
Клони рушили вперед. Синхронно, як хореографія машин.
Тиша. Лише ледь чутний писк сервомоторів під шкірою.

— О, мені це не подобається, — прошепотала Тесса. — Вони як діти зі снів, які краще не бачити.

Один із клонів підняв руку — в ній спалахнув металевий куб.
Він полетів у повітря, розбився об підлогу — вибух іскор!
Жар посипався на всі боки.

— В укриття! — крикнув Ерік.
Всі присіли.

— Схоже, у твоїх “синів” талант до вибухів, — крикнула Тесса, притискаючи Лума.
— Це спадкове, — відкашлявся Ерік. — Я теж колись підірвав чайник.
— І з того все почалось, — буркнула вона.

Векс миттю витягла пістолет.
Її рухи — холодні, точні, як годинник.
Тео поруч — з ножем, напружений, очі блищать.

— Прикриваємо дітей! — кинув Вирій.

Він став поруч із Леєю, притискаючи її плечем, поки вона стискала Арі на руках.

Лея роззирнулась — і хапнула уламок труби.
Однією рукою вона тримала дитину, другою — цей імпровізований кийок.

М’язи тремтіли, але погляд був сталевим.
— Я не дам їм навіть доторкнутись, — прошепотіла вона.

— Знаю, — відповів Вирій, глянувши коротко. — Ти ж левиця.

Постріл. Іскри.
Клон похитнувся, але за секунду тіло знову “затягнулось”, як рідкий метал.

— Вони самовідновлюються! — вигукнула Векс.
— Клас, тепер у нас — дитсадок із функцією “регенерація”! — Тео ухилився від уламка панелі. — І в них спорткраще, ніж у мене в школі!

Маркус стояв біля панелі.
Його лице покрите потом, рука стискає бік, але пальці продовжують працювати.
Екран миготів рядками коду, які самі змінювались.
— Вони не дадуть мені завершити протокол! — крикнув він. — Вони захищають код!