89.20 — Світло крізь сльози

Тиша після вибуху нагадувала смерть.
Не тиша спокою — тиша, що давить на груди, стискає легені, вбирає кожен подих, щоб не дати дихнути.
У повітрі висів густий запах металу, пилу й чогось пекучого, схожого на озон після грози.
Тьмяний вогонь блищав на уламках клітки, дим повільно тягнувся догори, ніби сама темрява вагалася — чи можна вже повертатися.

Метал хрипів, потріскуючи, мов дихав.
І тоді Вирій зробив крок уперед. Його рухи були різкі, зібрані — як у людини, яка тримає себе з останніх сил.
Він торкнувся рукою решітки — обережно, готовий до удару струму.
Але нічого не сталося.

— Все… — видихнув він, ніби з нього разом вийшов увесь кисень. — Вимкнулось.
У цей момент світ ніби перевернувся.
Спершу настала секунда тиші, а потім — хвиля. Не звуку, а життя.

Тесса, Лея й Векс кинулись одночасно, не чекаючи ні дозволу, ні плану.
Тільки серце вело вперед.
— Діти! — вигукнули вони майже в унісон, і в цьому крику бриніли і біль, і віра, і шалена надія.

Клітка диміла, але всередині — троє.
Кая сиділа, пригорнувши до себе Арі, маленьку, тремтячу, в піжамі, обличчя якої було в плямах від сліз і пилу.
Поруч — Лум, розпатланий, зі сльозами й попелом на щоках, але з виразом, який не личить п’ятирічному хлопчику: серйозність і рішучість.
Його маленькі руки тримали інших двох — міцно, як дорослий.

Тесса впала навколішки, тремтячи так, що не могла втримати ліхтарик.
Світло від нього ковзнуло по обличчях дітей — і все стало реальним.

— Мамо!!! — вигукнув Лум, побачивши її.

Він не чекав, доки хтось розсуне рештки клітки. Проліз крізь дим, дряпаючи руки, обпікаючи долоні.
Тесса вхопила його, коли він кинувся їй на шию.
Вона зойкнула — не від болю, а від шоку того, що нарешті відчуває його тепло.
Вона цілувала його волосся, лоб, щоки, пальці — все підряд.

— Ти живий… ти живий… — повторювала вона, і голос ламався, як струни.

Ерік стояв поруч, спершу мовчки.
Його руки тремтіли — не від страху, від стримування.
І коли Тесса трохи посунулась, він підійшов, опустився на коліна, поклав руку Лумові на спину.

Хлопчик підвів голову й одразу впав йому в обійми.
— Тату!

Ерік видихнув і розсміявся крізь сльози:
— От і все. — Він торкнувся чола сина. — Мій хлопець. Ти навіть не уявляєш, як я за тобою скучив.

— Я просто не хотів, щоб Арі плакала, — прошепотів Лум, витираючи ніс рукавом.
Ерік засміявся, хоч очі лишались блискучими.

— І це робить тебе справжнім героєм. Навіть без кави.

Тесса опустилась поруч, поклала руку Еріку на плече.
— Мій хоробрий динозаврик, — сказала вона, гладячи Лума по голові. — Хочеш, я тобі вдома спечу торт у формі клітки, щоб ми її з’їли?

Лум засміявся крізь сльози:
— А можна з іскрами?

— Тільки якщо їх зробить твій тато, — підморгнула вона.

Ерік театрально зітхнув:
— Схоже, я приречений на кулінарні вибухи.

Кая стояла осторонь, уся скута, мов статуя.
Вона дивилась на Векс, ніби боялася зробити перший рух.
Тільки коли мати сіла навпроти й просто відкрила руки, все розтануло.
Кая не побігла — ні. Вона повільно підійшла, зробила крок, другий… і просто впала їй у обійми, тихо, без крику, без слів.
Її плечі здригались, але сліз не було — вона виплакала їх усіх ще там, у темряві.

Векс гладила її волосся, стискаючи, ніби намагалася зібрати її докупи.
— Все добре, мала… — прошепотіла вона. — Все. Я тут.

Її голос уперше був не крицею, а ніжністю, ламкою й справжньою.

Тео стояв позаду, тримаючи ніж, опустивши вістря донизу.
Він нахилився, прикрив обох собою, і промовив:
— Я чергую. Якщо хтось ще сунеться — отримає сюрприз без обгортки.

Векс обернулась і подивилась на нього через плече.
— Знаєш, ти коли мовчиш, виглядаєш навіть мужньо.

— Я стараюсь, — відповів він і посміхнувся куточком губ.
Кая, все ще тримаючись за Векс, прошепотіла:

— Тату, я думала, ти не прийдеш…

Він опустився поруч, торкнувся її руки.
— Я ніколи не запізнююсь. Просто іноді мої “вчасно” трохи вибухові.

Векс пирснула від сміху крізь сльози.
— Обидва в мене — одна порода.

Лея тим часом тримала Арі на руках.
Дитя притулилось до її грудей, стиха посапуючи, ще час від часу схлипуючи, але вже не від страху.

Лея цілувала її в щоку, в лоб, у крихітні пальчики.

— Маленька… ми тут. Ми ніколи більше тебе не віддамо.
Її голос тремтів, але очі світились.

Вирій стояв поруч. Його тінь закривала половину простору, але в його постаті не було холоду — тільки втома і тепло.
Він поклав руку на плече Леї.
— Вона сильна, як ти, — сказав тихо.

Лея глянула на нього:
— А вперта, як ти.

Він усміхнувся, торкнувшись щоки доньки пальцями.
— От ідеальний баланс.

Арі хихикнула у сні. І цей звук — крихітний, майже нечутний — став тим, що розкололо темряву.