89.19 — Іскри над серцями

Кімната палахкотіла блискавками. Струм гуляв повітрям, шипів, як розлючена змія, яка ніяк не могла знайти собі жертву. Монітори миготіли червоним і синім, вибухаючи тріщинами по екранах, ніби намагаючись втекти з власного зображення. Повітря пахло гаром і напругою — тим різким запахом, який народжується, коли метал згоряє від напруги, а люди — від страху.

Діти кричали. Кая хапала повітря, ніби його ставало менше, Лум намагався триматися мужньо, хоча в нього дрібно тремтіли плечі. Арі стискала свого плюшевого кролика так сильно, що той виглядав, наче готовий зізнатися у всіх злочинах світу.

Альфа гарчав, стоячи між кліткою і блискавками, шерсть наїжачилась, як у живої кулі напруги. Від кожного його руху сипались дрібні іскри, а очі світилися тим самим лютим блиском, що й у Вирія, коли він готувався робити щось абсолютно безумне.

Вирій окинув усіх коротким поглядом — швидко, точно, як капітан перед стрибком у шторм. Потім його погляд зупинився на Леї.
— На рахунок три, — сказав він низько, і навіть серед гуркоту всі його почули. — Один… два… три!

Усі одночасно вдарили по кнопках, важелях, дротах. Їхні рухи були злагодженими, але всередині кожного билося серце, що било на межі паніки. Це була не просто технічна операція — це була симфонія виживання, де кожен натиск клавіші звучав як удар грому.

Система засичала, панелі заблимали. Зліва розлетілися дроти, з панелі полетіла іскра, обпікши Векс руку. Вона навіть не сіпнулась, лише зиркнула на опік і буркнула:
— Це потім мені компенсуєш, Маркусе. Новим нервом.

— З задоволенням, — кинув він, не відриваючи очей від кабелів. — Якщо, звісно, у мене буде шанс купити тобі нерв.

Лея крикнула:
— Система зависає!

— Серйозно?! — відгукнувся Ерік. — От коли нам дійсно потрібен апдейт, то його, звісно, нема!

Маркус ухопився за останній перемикач, і, не чекаючи дозволу, гаркнув:

— Тоді я її… розбуджу!

Він смикнув важіль.

Спалах.
Потужний, білий, осліплюючий — такий, що здавалося, навіть час моргнув.

Усі впали на підлогу. Повітря здригнулося, як живе, і звук вибуху відбився від стін глухим дзвоном, що віддавав у кістки. Клітка загуділа, її прути вкрилися павутиною блискавок, які шугали між вузлами, немов нервові імпульси в тілі гіганта.

Арі різко замовкла. Її очі — великі, блискучі, повні світла — дивилися кудись у простір, ніби вона бачила маму, хоч Лея стояла за кілька метрів. Потім дівчинка тихо хлюпнула носом, наче впізнала голос, якого ще не чула.

Альфа знову гаркнув, підскочив ближче, і став перед кліткою, наче сталева стіна. Блискавка вдарила просто в нього, шерсть вибухнула світлом, але пес не відступив. Він вишкірився, іскри сипались йому по морді, та він стояв.

— Він нас прикриває… від електрики! — видихнув Ерік, і навіть крізь шум його голос звучав з подивом і шаною. — Як це взагалі можливо?!

Тео, задихаючись і витираючи піт із лоба, крикнув:
— Альфа — це не просто собака. Це герой з шерстю!

Тесса озирнулася, вся в сажею, з волоссям, що стирчало в різні боки. Вона гмикнула, намагаючись не показати страху:
— Герой з шерстю? Тео, я записую цю фразу у топ-10 абсурдів апокаліпсису. І, чесно, ми вже закриваємо рейтинг.

Ерік скосив на неї погляд, навіть зараз не втрачаючи звичної нахабної усмішки:
— Ми точно це переживемо?

— Ні, — відповів сам собі, — але виглядаємо при цьому чортівськи красиво.

Тесса пирхнула:
— Якщо помремо, то бодай із зачісками, що світяться.

— Світяться? — хмикнув Ерік. — Тес, у тебе зараз вигляд, ніби тебе підключили до Wi-Fi.

Вона ледь не розсміялась, але в цей момент позаду знову бахнуло, і обидва синхронно пригнулись.

— Я ж казав, — прошепотів Ерік, — ближче до землі — безпечніше.

— Тоді ползи, герой, — огризнулась вона, — я в тебе повзу за сюжетом.

Векс відштовхнула уламок панелі й підповзла до Маркуса, який стояв навколішки біля блока живлення. Його руки диміли, пальці вкриті темними плямами від опіків. Кожен рух — як удар по нервам, але він не відпускав.

— Маркусе! — крикнула Векс. — Вимкни це!
— Не можу! Якщо відпущу — вибухне!

— А якщо не відпустиш — вибухнеш ти!

— То принаймні — точково! — прохрипів він, і на мить навіть засміявся.

Векс стиснула зуби, нахилилась ближче.
— Якщо виживеш, я тобі дякую. Якщо ні — все одно дякую.

Маркус підняв голову, на обличчі — усмішка з болю й дивної ніжності.
— Я б волів варіант із виживанням. Мені ще є, кому дратувати нерви.

— Ха! — кинула Векс. — Нерви дратувати — твоя надздібність.

І вона стала поруч, прикривши його від іскор, які сипались згори, бо навіть у хаосі вона не збиралась залишати його одного.

Система ревіла. Це вже не був просто гул — це був крик машини, що не хотіла вмирати. Цифри на екранах зливались у шалену круговерть, ніби комп’ютер намагався сам себе переконати, що він ще живий.