89.17 — Крик через іскри

Вологий підвал зустрів їх важким подихом — густим, металевим, немов саме повітря тут пройшло крізь дріт під напругою. Запах озону, іржі й старих кабелів бив у ніс, віддавався на язику гіркуватим присмаком грози. Десь угорі, у темряві, дзижчали дроти — безперервно, нервово, як рій розлючених ос.

Повітря тріщало. Іскри раз у раз спалахували, освітлюючи бетонні стіни короткими ударами світла. Від цього кімната здавалася живою — дихала, блимала, гарчала.

У центрі приміщення стояла клітка — велика, металева, майже сферична, мов пастка для самої блискавки. Кожна її лінія пульсувала електрикою, кожен спалах облизував прути, мов голодний звір. І в самій середині, серед грози — три фігурки.
Лум, Кая і маленька Арі. Їхні силуети миготіли в сяйві розрядів: як три промінці життя в серці машини. Від кожного спалаху їхні обличчя на мить виринали з темряви — перелякані, але не зламані.

Поруч — панель із десятками моніторів. Зелений код біг по екранах, пульсував, немов серцебиття самої системи. Символи змінювались так швидко, що очі не встигали ловити сенс — тільки ритм, який ніби говорив: ви запізнилися.

Ерік ішов попереду, і саме він перший помітив дивне світло серед темряви.

— Бачу щось… або я нарешті з’їхав після пінної пасти, — пробурмотів він, нахиляючись, щоб краще роздивитись. — Якщо це мій мозок світиться, то я офіційно геній.

— Або смажений геній, — відказала Тесса, але вже бігла вперед.

Вона кинулася, не думаючи — просто інстинкт, серце попереду розуму.

— Лум?! Синочку! — її голос розірвав повітря. Він був не просто гучним — він був живим. Електрика здавалась тихішою на мить.

І з середини клітки пролунав дитячий крик — спочатку здавлений, потім сильніший, радісний, наповнений надією:

— Мамо!!! Тату!!!

Лум кинувся до решітки, але просто перед його обличчям спалахнула блискавка. Вона вдарила з таким тріском, що в усіх на мить залоскотало у вухах. Хлопчик різко відскочив, упав, але швидко підвівся. Не плакав. Його маленькі пальці міцно тримали руку Кає, а очі світилися рішучістю, що не личила віку.

— Не чіпай! — різко вигукнув Ерік і кинувся вперед. Його рука зловила Тессу просто перед кліткою, в останню секунду. — Там напруга, Тесс, вона тебе приб’є!

Він утримував її, але вона пручалася, била кулаками по його грудях.

— Вони там! — закричала вона, голос зривався, тремтів. — Вони живі, Ерік! Вони там!!!

Іскорка пролетіла поруч, обпекла повітря, запахло паленим. Ерік зреагував миттєво — розвернувся спиною до клітки, притис її до себе, закрив. Його сорочка загорілась тонкою лінією диму.

— Твою ж… — прошипів він, гасивши рукавом жар. — Я знав, що ти імпульсивна, але щоб аж настільки — це вже рекорд.

— Мені байдуже! — задихалася вона, сльози змішалися з пилом. — Це мої діти, Ерік! Якщо треба — я піду крізь грозу, через пекло, хоч через тебе!
— Дихай, — тихо, але твердо сказав він, нахилившись до неї. — Якщо тебе вдарить, вони залишаться без тебе. Без нас.
Дихай, Тесс. Ми їх витягнемо. Разом.

Вона завмерла. Потім стисло кивнула. Її плечі ще тремтіли, але подих вирівнявся. Вона стиснула його руку — сильно, боляче, живо.

Векс стояла осторонь, погляд прикутий до Кає. Її дівчинка, така рішуча, стояла біля Лума, притискаючи до себе Арі, ніби маленька вартова.

— Кая! Сонце моє! — вигукнула Векс, і в її голосі прорізалося все — страх, розпач, любов.

Вона зробила крок, потім ще один, але Тео миттєво схопив її за руку.

— Струм, Векс! — крикнув він. — Якщо торкнешся — тебе знесе в стелю!

— Та хай знесе! — Векс вирвалася, її очі палали. — Я не залишу її там, Тео, чуєш?! Не залишу!!!

Вона зробила ще крок, іскри спалахнули біля підлоги. Тео смикнув її назад, різко, але вчасно. Векс вдарила його в груди, розлючено, крізь сльози:

— Відпусти мене!

— І я хочу! — гаркнув він у відповідь. — Але якщо ти загинеш — 

Кая лишиться сама! А я… — він ковтнув, не договорив. — Я цього не переживу, Векс.

Їхні обличчя були впритул. І навіть крізь грім та запах гару вона відчула: він тремтить не від страху — від того, що не зможе її втратити.

— Тоді придумай щось, Тео, — прошепотіла вона. — Бо я піду, навіть якщо доведеться горіти.

Він зітхнув, втомлено, але з тією лагідною усмішкою, що завжди в ньому жила попри хаос:

— Ну звісно. Ти ж мій апокаліптичний янгол.

Раптом зсередини клітки пролунав тихий плач.
Арі.
Маленька, тремтяча, з очима, що блищали крізь блискавки.

— Арі! — закричала Лея. — Арі, сонечко, це мама! Ми вже тут! Ми тебе чуємо, чуєш?

Дівчинка підняла голову. Її щічки були в сльозах, губи тремтіли. Вона тягнула ручки до світла, що спалахувало поміж прутами. І на мить — зовсім коротку, болюче ніжну — іскра освітила її обличчя.

Лея зупинилася. Усе навколо зникло. Тільки ця мить, тільки її донька.

— Вирію… — прошепотіла вона, і в її голосі було все, що не вміщалося у словах.
Вирій стояв позаду, здавалося, стримуючи кожен подих. Його очі блищали, руки зціплені. Він зробив крок уперед, і повітря навколо нього затріщало — навіть електрика, здавалося, впізнала його.