89.16 — Спокута кров’ю

Коридор після обвалу пахнув пилом і кров’ю, а повітря ще тримало відгомін металевого скреготу. Векс тримала Маркуса за руку, міцно, але ніжно, намагаючись підтримати його, поки він тремтів від болю і шоку. Його обличчя було бліде, а кожен вдих супроводжувався напруженим стогоном.

— Тримайся, — тихо прошепотіла Векс, стискаючи його пальці, її очі блищали від страху і хвилювання одночасно.

Тео підклав руку під його спину, а другою рукою акуратно піднімав одяг, щоб відкрити бік живота і полегшити перев’язку. Маркус підняв сорочку, і холодне повітря одразу торкнулося його преса — гарно окреслені кубики живота рухалися разом із диханням, кожен м’яз напружувався від болю, але одночасно демонстрував силу, яка була у ньому навіть у моменти слабкості.

Векс і Тесса ненароком кинули один на одного швидкий, ледве помітний погляд. Обидві оцінили його статуру, мускули, прес, кубіки живота, і одразу ж наче видихнули всередину себе: «Фу, не думай про це». Але погляди промовляли більше, ніж слова, і це мовчазне визнання сили та краси додавало напруженості моменту.

Тео, зосереджено рухаючись руками, намагався акуратно очистити рану від дрібних уламків та почати перев’язку. Кров повільно просочувалася крізь пов’язку, але він працював впевнено, підбадьорюючи Маркуса:

— Тримаєшся добре. Ще трохи, — промовив Тео, стискаючи губи і контролюючи власну тривогу.

Маркус стогнав, але спробував усміхнутися, хоч і крізь зуби відчував пекучий біль:

— Я… я не шукаю прощення, — промовив він тихо, дивлячись на Векс. — Я просто не хочу, щоб ваші діти стали, як я.

— Ти вже зробив більше, ніж тоді, — тихо сказала Лея, киваючи головою, і її очі блищали від суміші тривоги та вдячності.

Маркус глянув на неї, ковзаючи поглядом по обличчях усіх детективів:

— Ви… ви справді намагаєтеся врятувати мене? — його голос тремтів від болю і здивування. — Я… я навіть не знаю, як відповісти.

— Ми врятуємо тебе, — втрутилася Векс, стискуючи його руку сильніше. — Бо ти частина нас зараз. І якщо ми здамося — ми здамося всі разом.

— Так, — підхопила Тесса, намагаючись пожартувати, хоч голос тремтів: — І навіть Альфа тут не залишить тебе на призволяще.

Альфа тихо гарчав поруч, стоячи навколішки біля Маркуса, обережно штовхаючи його носом, наче даючи сигнал: «Тримайся, ми тут». Пес не відходив ні на крок, очі блищали у напівтемряві, лапи впевнено трималися на підлозі, готовий захищати свою команду.

Маркус тихо зітхнув, відчуваючи холодне дотик пов’язки на живіт і дивуючись власному болю, який змішувався з дивною теплотю, що походила від рук Векс і Тео. Він відчував їхню турботу як щось живе, що охороняло його навіть серед хаосу й пилу.

— Я… я не хочу, щоб ви страждали через мене, — прошепотів він, поглядаючи по колу. — Я знаю, хто я, і знаю, що заслужив би… — він зупинився, ковзаючи поглядом на Векс, Вірія і Лею, — …не цього. Але зараз… тепер я можу зробити щось по-іншому.

— І ти робиш, — відповіла Векс, стиснувши його руку ще сильніше. — Ти не сам.

— Я відчуваю це… — прошепотів Маркус, ковзаючи поглядом на Вирія. — Всі ви… ви дивитеся на мене як на людину. І це… рідкість.

Лея підійшла ближче, нахилилася, щоб подивитися на нього в очі:

— І це вже змінює тебе, — тихо сказала вона, трохи посміхаючись через сльози.

Команда підготувалася рухатися далі. Двоє хлопців, Ерік і Тео, обережно підхопили Маркуса з двох боків, підтримуючи його під плечі. Маркус стогнав від кожного руху, його руки стискали обидві. Векс йшла поруч, тримаючи його руку, її очі були прикуті до його болю і одночасно до відчуття захищеності, яке вони намагалися йому подарувати.

— Тримайте його обережно, — буркнув він, намагаючись посміхнутися крізь біль. — Інакше я зламаю когось з вас своїм криком.

— Та ні, — промовив Ерік із натяком на іронію, намагаючись підняти настрій у цьому хаосі. — Ми всі під твоєю суворою командою, Маркусе.

Альфа йшов поруч, гарчачи на темряву, ніби попереджав будь-яку невидиму загрозу: «Хто ще посміє — отримає по хвості». Його постава була напружена, кожен м’яз під шкірою готовий до стрибка, а очі відслідковували навіть найменший рух у тінях.

Всі мовчали, але в цій мовчанці зароджувалася довіра. Кожен відчував, що попри страх і біль, вони разом здатні впоратися з будь-якою небезпекою, і що кожен крок вперед — це спільна перемога над хаосом навколо.

Кров і пил ще залишалися на підлозі, але всередині команди з’явився невидимий зв’язок — ланцюг турботи, сміливості і розуміння, що вони не залишать один одного в біді. Маркус, хоч і тремтів від болю, відчував цю підтримку і тихе, але непохитне тепло: вони були його опорою, навіть коли навколо руйнувався світ.

— Ми рухаємося далі, — сказав Векс, дивлячись на команду з рішучістю. — Ти готовий?

Маркус кивнув, стискаючи її руку, і слабка, але щира посмішка пробігла на його обличчі.

— Так. Я готовий. Давайте закінчимо це разом.

Всі знали: попереду чекає ще більше небезпек, але тепер у них було щось, що ніхто не міг забрати — спільна віра один в одного і спокійне розуміння: навіть у хаосі є місце людяності.