89.13 — Лазерна дискотека

Світло з попередньої кімнати згасло, і вони ступили в коридор, який світився червоними відблисками, — ніби саме повітря тут дихало напругою.
Металеві стіни блищали так, що віддзеркалювали кожен рух — і здавалось, що група не шість людей і собака, а ціла армія двійників, що рухається в ногу.
Відблиски ліхтарів множились, перекривались, і створювали ілюзію нескінченного лабіринту, у якому навіть тінь могла зрадити.

А потім, коли всі встигли зробити по два кроки — клац!
Простір розсікли тонкі червоні лінії.

Лазери.
Вони різали повітря, немов струни на гітарі, що грали похмуру симфонію небезпеки.
Звуку не було, але вібрація стояла в грудях, як глуха загроза.
Пахло озоном, пилом, старим металом і тією самою тривогою, яка супроводжує моменти, коли або зробиш усе ідеально — або вже ніколи нічого не зробиш.

Ерік озирнувся, і ледь не стикнувся носом із власним відображенням — так близько, що бачив кожну краплю поту.
— Ну, принаймні я виглядаю стресово гарно, — пробурмотів він, намагаючись зберегти іронію.

Тесса стояла поруч, руки на стегнах, очі звузились у прицільному погляді:
— Ти виглядаєш, як людина, яка зараз зробить дурість.

— Це мій талант.
— І твоє покарання.

Тео, вдивляючись у сітку червоних променів, нарешті проковтнув повітря і простогнав:
— Тільки не кажи, що треба танцювати.

Векс навіть не підняла голову від свого планшета:
— Можеш танцювати. Але без відриву голови.

— Ну, хоч якась мотивація, — зітхнув Тео, але зробив крок назад, у безпечну зону.

Вирій ступив уперед. Його обличчя освітилося відблисками червоного світла — чіткі лінії вилиць, очі, що ніби бачили крізь страх.

В його русі було щось спокійне, точне — як у хірурга, що має розрізати нерв системи.
— Треба рухатись повільно, — сказав він низьким тоном. — Кожен промінь реагує на температуру. Навіть на подих.

Лея ковтнула слину, і світло на її ліхтарику затремтіло.
— Це… дуже заспокоює.

Ерік зиркнув на неї й з іронією додав:
— Тобто, якщо я почну нервувати — мене засмажить?

— Саме так, — відповів Вирій рівно.

— Добре, тоді я офіційно перетворююсь на холодильник.

Тесса, не витримавши, простягла йому руку:
— Просто йди поруч. І не дихай гучно.
— Я якраз планував перейти на дихання через каву, — буркнув він, стискаючи її пальці.

Їхні долоні з’єдналися.
Пульс, дотик — маленька, але жива нитка серед цього стерильного, небезпечного простору.

Вони рушили.
Крок за кроком.
Світло лазерів відбивалося у їхніх очах, на блиску термоса в руках Еріка, на краплинах поту, що котилися по скронях.
Тиша стояла така, що чутно було, як у когось здригнулося горло від затриманого дихання.

— Ми як шпигуни, — прошепотів Ерік, намагаючись зробити пафосне обличчя, і, природно, мало не врізався у промінь.

Тесса хмикнула, пригинаючись:
— Ми як дві котлети, які намагаються не впасти у фритюр.

— Романтика нашого століття.
— І кулінарна драма, — кинула вона, усміхаючись, і, здавалось, навіть лазери трохи пригасли від її тону.

Попереду Вирій раптом спинився:
— Лея, повільніше. Тут підлога слизька.
— Та я бачу, — відповіла вона, але наступний крок зробила занадто різко.

Нога поїхала.
Світло різко блиснуло на підлозі — і Вирій встиг.
Він схопив її за талію, притиснув до себе, і їхні тіла зупинились між двома променями, які пройшли настільки близько, що теплом торкнулися волосся Леї.

Лазери миготіли, ніби сотні камер фотографували цю мить.
Вона вдихнула різко, а потім тихо — майже жартома:
— Не рухайся.

— Якби ти так говорив під час романтичних вечерь, — прошепотіла вона, — я б не рухалась частіше.

Він посміхнувся — коротко, але з тією лагідністю, яку він рідко собі дозволяв.
На секунду весь світ зник — лише вони, їхні подихи, і легкий запах озону між ними.

Вирій нахилив голову, перевірив відстань між променями, і м’яко повів її вперед, не відпускаючи.
Його пальці торкались її руки, і навіть у цьому холодному 

світлі відчувалась теплота — тепла, реальна, людська.

— Гей, ви там! — гукнув Ерік, — Якщо почнете фліртувати, то ми тут застрянемо назавжди!

Тесса підморгнула Леї, обережно обходячи промінь:
— Хай хоч хтось отримає свій “медовий місяць під землею”.

Лея засміялась тихо, але справжньо, наче той сміх розбив напругу:
— Знаєш, я вже не проти.
Вирій тільки зітхнув і ледь помітно посміхнувся, зберігаючи баланс між промінням.

Позаду Тео глянув униз — і побачив, що підлога відбиває лазери, створюючи ефект нескінченного простору.
Здавалося, що вони стоять на червоному морі, під яким ще одне небо — дзеркальне, безкрає.
Від кожного руху промені грали на броні, на очах, на кожному порусі повітря.

— Знаєте, — сказав він, — я завжди думав, що потраплю в пастку смерті. Але щоб вона була така красива…

Векс, не відриваючись від планшета, кинула:
— Не закохуйся. Це не взаємно.