89.11 — Темрява, що пахне іржею і кавою

Підземелля зустріло їх не вітром, не шумом — а подихом вологи.
Наче самі стіни зітхнули, впускаючи непроханих гостей.
Повітря тут було густе, наче його можна було намазати ложкою на хліб.
Кожен вдих лишав присмак іржі, старої кави й чогось ще — того, що пахне небезпекою, тишею і забуттям.

Під ногами ледь відчутно пружинила металева решітка. Звідкись знизу долинало кап-кап-кап — як тікаючий час, як годинник, що ніколи не зупинявся.
Стеля була така низька, що Ерік ледь не зачепив її головою.
Від кожного подиху ліхтарів стіни здавалися живими — вкритими шрамами і плямами старої фарби.

Альфа йшов попереду, плавно, мов тінь. Його шерсть блищала у світлі ліхтарів, вуха напружені, хвіст витягнутий, ніс тремтить.
Кожен його крок — безшумний, точний, обережний.

— Я завжди мріяв про відпустку в теплих краях, — пробурмотів Ерік, намагаючись зберегти бодай залишок гумору. — Але замість цього отримав підземелля смерті.

Тесса, йдучи поруч, тримала термос, мов реліквію.
— Клас, — сказала вона, вдихаючи затхле повітря. — Я ж казала, що треба було брати не каву, а каску.

— А я думав, що це просто ранковий виїзд, — відповів він. — І, як на зло, забув свою героїчну шапку дослідника.

— Ну, тепер будеш героїчно лисіти, — хмикнула вона.

Він підняв ліхтарик вище — і з-під стелі посипалася пилюка. Вона засипала його волосся, вуса й ніс.
Ерік чхнув, намагаючись не впустити ліхтар.

— Ага. Тепер я блищу як ялинка.
— Не блищиш, а сивієш, — відказала Тесса, не приховуючи посмішки. — Ти хоч би шолом узяв, археолог майбутнього.

— Я не думав, що ранкова кава перетвориться на експедицію у Мордор, — буркнув він, обтрушуючи волосся. — Хоча, якщо ти — мій Ґаладріель, то я, мабуть, не проти.

— Обережно, — сказала вона з підозрілим прищуром, — бо я можу стати Саруманом із кавником.

Попереду Вирій ішов мовчки. Його рухи були впевнені, але напружені — кожен крок виміряний.
Поруч Лея, з ліхтарем у руці, притиснута до нього плечем. Її пальці час від часу тремтіли — чи від холоду, чи від передчуття.

— Як думаєш, це безпечно? — прошепотіла вона, щоб не розбудити темряву.

— Якщо ти питаєш це в нашій роботі, — відповів Вирій спокійно, не відриваючи погляду від темряви, — значить, точно ні.

Лея спробувала посміхнутись, але вийшло більше як спазм.
— Знаєш, я колись мріяла про романтичні пригоди. Але не думала, що вони пахнутимуть грибком і озоном.

— Ну, — Вирій усміхнувся куточком губ, — принаймні з кавою.
— Із тобою, кава навіть у підземеллі тепла, — сказала вона тихо, так, що це почуло тільки повітря.

Позаду — ковзання, ляск і “ой!”.
Усі різко обернулись.

— Ааа! — пролунало далі по тунелю.
Тео розтягнувся на підлозі, наче вирішив обійняти її з усім запалом.
А прямо над ним — Векс, яка щойно втримала рівновагу, уперлась долонями в стіну й виглядала, м’яко кажучи, роздратовано.

— Я ж казав, що слиз небезпечний! — вигукнув Тео, витираючи руки. — Це була атака підступної геометрії!

— Це була атака твоєї неуважності, — холодно кинула Векс. — Ти йдеш по слизу так, ніби це килим.

— Ну, я ж естет, — віджартувався він. — Не можу не оцінити блиск.

Вона простягнула йому руку, щоб підняти, і Тео, певно, трішки надто довго тримав її пальці.
Погляд Векс — м’який, але з глибиною, ніби вона зважувала, вдарити його чи врятувати.
— Ну, давай, герой, піднімайся, — сказала вона.

— Я просто... перевіряю, чи підлога ще дихає, — відповів Тео, усміхаючись, але в очах промайнуло щось щире.

— Якщо він зупиниться — всі лягаємо, — кинув Маркус, киваючи на Альфу.
Його голос глухий, спокійний, як грім у далині.

І як на підтвердження, Альфа чхнув.

— О, чудово, — зітхнув Маркус. — Це нам знак?

Векс криво всміхнулась:
— Знак того, що тут пахне гнилизною.

— Або кавою, — пробурмотів Ерік. — Бо я все ще в траурі за своїм латте.

Далі — вузький прохід.
Світло б’ється об стіни, як риба в акваріумі.
Краплі води стікають по ржавих трубах і капають просто на взуття.
На стінах — старі логотипи, ледь видимі, стерті часом: “D-Core. Безпека. Еволюція. Досконалість.”

— Як завжди, — пробурмотіла Тесса. — Починається з досконалості, закінчується катастрофою.

— Як моє варіння кави, — кинув Ерік.

Вирій раптом зупинився, опустився навпочіпки, провів пальцями по підлозі.
— Тут недавно проходили.

— Хто? — спитала Лея.

Він кивнув на відбитки.
— Маленькі кроки.

Маркус нахилився ближче.

— Дитячі, — підтвердив. Його голос змінився, став твердіший, холодніший.

Тиша упала, як кришка саркофага.
Навіть Альфа перестав дихати на повні груди.

— Це вони? — прошепотіла Лея, і її голос зламався.

— Або ті, хто виглядає як вони, — тихо сказав Вирій.
Їхні погляди перетнулись. У ній — страх. У ньому — лють і щось ще, темне.