89.10 — Клітка під струмом

Світ прокидався не з пісні птахів, а з потріскування.
Метал дихав електрикою. Повітря було насичене пилом, страхом і солодкуватим запахом — ніби карамель, яку хтось кинув у багаття.

У великій клітці, що стояла посеред тьмяного залу, сиділи троє дітей.
Вони тісно тулились один до одного — бо холод, бо темрява, бо, здається, тільки людське тепло залишалося справжнім.

Клітка була обплетена товстими дротами, які то спалахували блакитним, то знову тьмяніли. Метал потріскував, немов буркотів, нагадуючи, хто тут головний.

На холодній підлозі — Лум, босоногий, у піжамі з динозавром.
Поруч Кая, у піжамі з котиками, волосся скуйовджене, очі червоні від сліз, але погляд упертий.
У нього на колінах — Арі, шість місяців, маленька, тепла, як жаринка, з вологими щічками й розпатланими кучерями.

Арі плакала тихо, ковтаючи схлипи, ніби не хотіла заважати світу.
— Тихо, мала, — шепотів Лум, погойдуючи її на руках. — Не бійся. Ми поруч. Ми тебе не залишимо.
Він говорив з тією дивною впевненістю, якої сам не мав.

Кая зітхнула, оглядаючи клітку:
— Цікаво, ми тепер що… експонати? “Рідкісні діти детективів, не годувати руками”?

— Ти б краще жартувала, коли ми вдома, — буркнув Лум. — Тут луна така, що твій сарказм скоро сам себе злякає.
— Луна — це не найстрашніше. Найстрашніше, що ми не знаємо, де ми.

Арі хлюпнула носиком і тицнула Каю пальчиком у ніс.
Кая здивувалась, але усміхнулась:
— Ну ось, бачиш. Єдина, хто не панікує.

— Вона ще просто не вміє, — відповів Лум і, дивлячись на малу, додав тихо: — Може, й добре.

Минуло кілька хвилин у гнітючій тиші.
Десь у темряві щось клацнуло.
Діти насторожились.

— Це знову той звук, — прошепотіла Кая. — Коли він лунає, щось змінюється.
— Напруга, — пояснив Лум. — Електрика ходить колом.

Він на мить поклав Арі собі на коліна, зняв один із шкарпетів і кинув його вбік — просто в блакитну сітку дротів.
Відразу спалах — і шкарпетка згоріла в димок.

— О, чудово, — хмикнула Кая. — Тепер ми точно знаємо, що якщо захочемо втекти — нас засмажать, як тости.
— Зате перевірено, — відповів Лум, наче це справді було досягнення.

Арі знову тихо засопіла.
Кая в цей час обмацала кишені своєї піжами і витягла три цукерки в зім’ятих фантиках.

— О! — її очі на секунду спалахнули. — Я взяла їх учора з кухні. Пам’ятаєш?
— З кухні? — перепитав Лум. — Тобто ти планувала викрадення їжі заздалегідь?
— Називай це “стратегічне мислення”.

Вона розгорнула одну, вдихнула аромат і передала йому:
— Це лимонна. Моя улюблена.
— Тоді тримай половину, — сказав Лум, розламавши її рівно навпіл. — Бо детективи діляться, навіть якщо навколо пастки.

Вони поклали решту шматочків біля Арі. Та глянула на них великими очима, ніби питала: “Це теж їсти можна?”
Кая усміхнулася і торкнулася її ручки.
— Потім. Зараз — суміш.

І саме тоді — клац.
Світло клітки згасло. Електричне дзижчання зникло, повітря стало густим і глухим.
З темряви повільно вийшли двоє.

Клони.
Тихі, з обличчями, що ніби стерли гумкою. Без виразу. Без життя.

Один ніс контейнер, другий — сумку з дитячими речами: пляшечку, серветки, підгузки, невеличку коробку з соком і два бутерброди, завернуті у фольгу.

Лум напружився:
— Гей! Ви хто?! Де наші батьки?!

Жодної реакції. Тільки коротке біп, і один з них поклав усе через маленьке віконце у клітці.
Арі почала схлипувати, відчуваючи напруження.

Кая простягнула руку, обережно взяла пляшечку.
— Вони не схожі на людей, — прошепотіла.
— Бо вони не люди, — сказав Лум. — Вони як… копії без душі.

Через кілька секунд пролунав знову клац, напруга повернулась, і обидва клони розвернулись, вийшли у темряву, так само мовчки.

— Як у фільмах жахів, тільки без саундтреку, — прошепотіла Кая, стискаючи руки.
— Та ні, — нервово відповів Лум. — Тут саундтрек — наші серця.

Вони спробували перевірити пляшечку.
Кая нахилилась, понюхала.
— Пахне дивно. Може, хімія якась?

Лум обережно капнув собі на язик.
— Фу. Але не гірко. Значить, не отрута.

— А якщо уповільнена дія? — буркнула вона.

— Тоді… ми дізнаємось пізніше, — знизав плечима він. — Годувати треба.

Він обережно підсунув пляшечку до Арі. Та взяла соску і почала жадібно пити, трохи заспокоюючись.
— Бачиш, — усміхнувся Лум, — працює.
— Угу, — Кая кивнула. — Хоч хтось тут має апетит.

Через кілька хвилин вона підозріло принюхалась.

— Ем… здається, Арі зробила “це”.
Лум зітхнув:
— Тільки не це.
— А хто, як не ми? — підняла брови Кая. — Ми ж тепер… няньки з виживання.

І вони взялись до роботи.
Лум тримав Арі, а Кая розклеювала підгузок, скривившись, як досвідчений солдат на полі бою.

— Якби мама це бачила, — хрипло сказав він, — вона б сказала, що я нарешті доріс.
— А тато б запитав, чи я не забула відео ввімкнути, — відповіла Кая, сміючись крізь сльози.