89.8 — Маркус повертається у пекло

Дощ не просто йшов — він гатив.
Не капав, не падав — а лупцював місто так, ніби хотів змити з нього пам’ять, сліди, гріхи, усе.
Грім бив у небо, а кожен спалах блискавки різав ніч, мов ніж скальпель.

Детективний дім скрипів, як старий корабель у штормі.
І коли двері відчинилися, холодний вітер вирвався всередину разом із фігурою, яка ледь трималась на ногах.

Маркус.

Весь мокрий, блідий, очі — червоні від дощу чи крові, важко було сказати.
Плащ прилип до тіла, волосся злиплося пасмами, на руці — свіжа кров, яку він намагався приховати під пахвою.
Краплі падали на підлогу, залишаючи криваво-червоні відбитки на паркеті.

Альфа зреагував першим — короткий гавкіт, потім рик, глухий і глибокий.
Він не кинувся, але шерсть стала дибки.
Весь пес — суцільна напруга, як дріт під струмом.

Тесса, що саме йшла з кухні з тарілкою бутербродів, завмерла.
— Ти що, через ураган пройшов?! — видихнула вона.

— Буквально, — хрипко відповів Маркус, вчепившись у дверну раму. — І, здається, цей ураган — ще не найстрашніше.

Вирій підійшов до нього, дивлячись оцінювально, мов хірург перед складною операцією.
— Руку покажи.

— Це нічого, — спробував відмахнутись Маркус.
Але рука тремтіла. Між пальців — червоні смуги.
Кров змішувалась із дощовою водою, текла по зап’ястю, капала на підлогу.

— Нічого? — Векс з’явилась, мов тінь, уже тримаючи аптечку. — Якщо це “нічого”, тоді я — фея добра з крильцями. Сідай, герой, поки не впав.

Маркус упав на стілець із таким звуком, ніби впав не чоловік, а уламок броні.
Векс швидко розрізала рукав ножицями — металевий звук відгукнувся в тиші, наче по нервах.
Під тканиною — глибока рана, опалена, з чорними краями.
Запах гару й металу.

— Кульове, — констатувала вона. — І не з пістолета. Це енергетичний постріл. Вони досі користуються старими прототипами?

— Під відділом у них усе, — прохрипів Маркус. — Старе, забуте, і те, що краще було б не знаходити.

— Під яким відділом? — спитала Тесса, але вже ніби боялась почути відповідь.
Маркус підняв голову. Його очі блищали — не лише від болю, а від страху й рішучості водночас.
— Під нашим. Старим. Там, де все почалося.

Грім ударив так, що будинок здригнувся.

Ніхто не ворухнувся.

Лея стояла в кутку, тримаючи чашку, що давно остигла, й говорила пошепки, ніби боялась, що слово може стати закляттям.
— Ти певен?

— Я бачив їх, — відповів Маркус. — Я чув, як код співає.

— Як код що? — перепитала Векс, здригаючись.
— Співає, — повторив він тихо. — Ті самі хвилі, той самий ритм, який колись активував систему. D-Core досі працює. І вона… еволюціонувала.

Ерік, який досі мовчав, підійшов ближче, глянув на Маркуса — пильно, холодно.
— Якщо це пастка? Якщо вони тебе відпустили спеціально?

Маркус подивився прямо в його очі.
— Якби це була пастка, я б уже не стояв.

Флешбек

Раніше. Той самий відділ — тільки ще не чорний від вибухів.
Тоді він ще дихав.
Тоді вони ще вірили, що система може служити людям.

А потім — усе полетіло шкереберть.

Сирени ревіли так, що тріщало скло.
Світло мигало червоним, наче серце, що б’ється в передсмертних конвульсіях.
Під ногами — уламки скла, дроти, шматки металу. Повітря пахло гаром і страхом.

Маркус стояв біля консолі, молодший, чистий, ще не спотворений провиною.
Його пальці летіли по клавіатурі, браслет на зап’ясті світився блакитним.
Він шепотів щось, ніби молився не до Бога — до коду.

— Ну давай… тільки ще трохи…

За спиною — вибух.
З-під стелі сиплеться пил.
Ззаду кричить голос Тео, молодший і різкіший, ніж зараз:

— Маркусе, стояти!

— Не лізь! — кричить у відповідь Маркус, не обертаючись.

— Ти збожеволів?! Якщо ти це активуєш — усе піде під код!

— Вона там! — Маркус зривається, голос хрипкий, у ньому злість і розпач. — Вона в енергетичному ядрі, Тео! Якщо не перезапущу систему — її зітре!

Зліва, крізь дим, вибігає Векс. Її волосся мокре, обличчя в сажі, на щоках сліди сліз і поту.
Вона хапає його за плече, тягне:

— Послухай мене, чорт забирай! Ти не можеш цього зробити! Код нестабільний, ти це сам писав!

— Сам писав, тому й знаю, як його обдурити!

— Ти не врятуєш її, ти розірвеш систему!

— То нехай рветься!

На моніторі блимає червоний напис:
> СИСТЕМА НЕСТАБІЛЬНА. ПЕРЕЗАПУСК МОЖЕ СПРИЧИНИТИ КОПІЮВАННЯ.

Векс робить крок назад, розуміючи — його не спинити.
Вона кидає на нього погляд, у якому — страх і лють:

— Якщо ти це зробиш, тебе назвуть зрадником.

— Краще бути зрадником, ніж могильником!