89.6 — Подвійний погляд

Світ розпався між миттю і подихом.
Мить — ще спокій, подих — вже буря.
Десь потріскував старий годинник на стіні, у кухні пахло кавою й запеченим сиром з учорашньої вечері, а за вікном хлюпав дощ, ледь торкаючись скла.
Але повітря — ніби тримало щось. Невидиме. Тривогу, що ходила по кімнаті босими кроками.

Спочатку все було звично: тепле світло, ранкові промені крізь фіранки, Альфа біля дверей, хвіст ліниво гойдається, на столі кружка, з якої ще йшов пар.
Лея посміхнулась, стягуючи з плечей ковдру, Тесса позіхнула, щось мугикаючи, Вирій уже стояв біля кавомашини — той завжди встав раніше за сонце.
І раптом — відлуння кроків. Маленьких. Дитячих. Ледь чутних, але таких знайомих, що серце відгукнулося одразу.

— Мамо, тату, — голос Лума, сонний, трохи хрипкий, з тією смішною інтонацією, коли він ще не прокинувся, — ми голодні…

Усмішки промайнули по обличчях.
Тесса машинально потягнулася до тарілки, Лея вже піднімалася, але раптом щось у голосі хлопчика насторожило.
Він звучав… не так.
Мов ехо. Наче промовлений не з коридору, а через стіну, де голос втрачає тепло, а лишається лише форма.

І тут — другий голос.
Абсолютно ідентичний. До коми.

— Мамо, тату, ми голодні…

Всі завмерли.
Навіть кава перестала капати в кружку.

Двері кухні повільно рипнули, і на порозі з’явилися дві пари дітей.

Дві Каї.
Два Луми.

І в ту ж мить світ перестав бути логічним.

Обидва хлопчики мали однакову зачіску, навіть пляма соусу на щічці — та сама, у тому ж місці.
Обидві Каї тримали ляльок у лівій руці, ляльки — ідентичні до волосинки.
Все до найменшої дрібниці повторювалося, наче хтось взяв дійсність, натиснув Ctrl+C і вставив поруч Ctrl+V.

Різниця — лише в очах.
Одні — теплі, живі, з тими бездонними іскорками дитячої цікавості.
Інші — надто правильні. Гладкі, як ідеальна копія з каталогу. Без блиску. Без справжності.

— Що це за жарт? — прошепотіла Тесса, повільно ставлячи чашку.
Посуд дзенькнув об стіл, наче постріл у тишу.
Ніхто не відповів.

Вирій уже стояв.
Рука — на пістолеті, рух автоматичний, звичний, майже рефлекторний.
Ерік підняв руку, ніби хотів зупинити повітря.
— Не робіть різких рухів, — прошепотів він. — Це може бути ілюзія. Голограма. Щось психоактивне…

Альфа підвівся.
Його шерсть на загривку встала дибки.

Звуки світу зникли: чути було тільки його важке дихання.
Він зробив крок уперед. Потім ще один. І ще.
М’язи тремтіли, хвіст застиг.

— Альфа, стій, — тихо сказав Тео, але пес не слухав.

Він наблизився до дітей.
Дві Каї дивилися на нього — синхронно, немов віддзеркалення.
Одна ковтнула слину, друга — кліпнула повільно, занадто механічно.
Альфа кружляв навколо, втягуючи повітря, ніби намагаючись розділити запахи.
І раптом — гарчання.

Глухе, низьке, з глибини.
Так гарчать вовки, коли перед ними — щось чуже, небезпечне, але вони ще не вирішили, нападати чи тікати.
Очі звузились. Ікло блиснуло.

— Альфа, ні! — вигукнула Лея, але голос зірвався на шепіт.

Пес стрибнув уперед — не на дітей, а між ними, мовби розділяючи два світи.
Рикнув, потім відступив і гавкнув — коротко, двічі, різко.
Погляд — прямо на одну з Каїв.

— Не тато! Це не я! — закричала інша Кая, справжня, зі сльозами в очах, ховаючись за Тео, який ще не встиг навіть усвідомити, що відбувається.

Тео підняв руки, розгублено, безпорадно.

— Я… я не розумію, що це...

Вирій вже не слухав.
Його очі — холодні, сталеві, пульс бився рівно.
Він навів пістолет, і кожен його рух був продуманим, точним, як у бойовій симуляції.

— Усі назад. Зараз же, — пролунав його голос.

Ерік різко змахнув рукою:
— Почекай, може це...

БАХ!

Звук пройшов крізь повітря, наче удар по нерву.

Клон упав.
Тіло — не дитяче, не живе. Воно розсипалось, ніби картонна лялька, залита чорною рідиною.
Під шкірою проступили сріблясті прожилки, що світилися, як мерехтливі дроти.
Маса пульсувала, шипіла, розпадалася. І замість крові — потікла темна субстанція, у якій блищали уламки нанокоду, як зірки, що гаснуть.
Вона текла донизу, залишаючи на підлозі пляму, що пахла холодом і металом.

Тиша.
Така, що чути, як Лея дихає уривками.

Справжній Лум кинувся до Тесси.
Вона впала на коліна, обійняла його, стискаючи так, ніби боялася, що він теж розсиплеться.
Її руки тремтіли.
Вона торкнулася його волосся, перевірила щоку, дихання, все.
— Це сон, — прошепотіла вона, — скажи мені, що це сон… будь ласка…

Світ навколо розчинився.
Світло мигнуло, простір тріснув, немов хтось вимкнув екран — і залишив чорний порожній кадр.

Ранок.

Дощ перестав.
Світло холодне, бліде, ніби вимите.
Тиша густіша за сон.