89.5 — Клонований світ

На столі — не стратегічна карта, не купа доказів, не зброя.
На столі — піца.
І все одно це виглядало як нарада перед війною.

Повітря в кімнаті можна було різати ножем. Запахи змішалися — сир, томати, перець, какао, кава, легкий аромат вина і щось невидиме — холод від страху.
Посеред столу, серед кружок, пляшок і коробок із піцою, лежала вона — папка.
Відкрита, розклеєна дощем, але вперто присутня.
Як мертвий лист у букеті — дрібниця, але очей не відвести.

Векс сиділа з краю, на спинці стільця — плащ, недбало накинутий.
У руці вона тримала келих червоного вина, розглядаючи відблиск лампи у рідині, як гадалка, що шукає знак.
Поруч Тео, розслаблений, наче нічого не сталося, повільно жував шматок піци з ананасом.
— Я не розумію, — пробурчала Векс, не відводячи очей від келиха. — У нас катастрофа на порозі, а ти жуєш фрукт, який навіть не має морального права бути на піці.

— Нерви треба заспокоїти, — відповів Тео з таким виглядом, ніби він на йога-ретріті, а не в детективному штабі. — І взагалі, ананас — це не фрукт. Це стиль життя.

— Твій стиль життя — це гастрит у стадії просвітлення, — відрізала Векс. Але губи її сіпнулись, ледь помітно.

— Ну, принаймні він не заразний, — кинув Тео, і в його очах майнула іскра — на мить, перед бурею.

Ерік сидів навпроти, мовчазний, із чашкою кави настільки чорною, що її можна було назвати “кавою з безодні”.
Він ковтав обережно, ніби кожен ковток міг бути останнім перед поганими новинами.
— Я навіть не знаю, чому ми їмо, — пробурмотів він. — У мене після цього шматка сиру з’явиться совість.

Тесса, згорнувшись у кріслі, тримала тарілку з піцою з подвійним сиром і кухлем малинового какао. Вона насупилась.
— Ти її колись мав, цю совість?

— Тільки коли дивлюся на тебе, — відповів Ерік, абсолютно спокійно, і навіть зробив ковток.

Тесса заплющила очі, видихнула, і — легенький удар ногою під столом.
— Це романтично? — втрутився Тео.

— Це саркастично, — відказали вони одночасно, навіть не глянувши один на одного.

Векс скривилась:
— Господи, навіть коли ви сваритеся, це як флірт із побічним ефектом у вигляді диму з тостера.

Вирій сидів ближче до вікна.

Його руки лежали на столі, пальці постукували в повільному, нервовому ритмі — як метроном для хаосу.
Перед ним остигла кава, яку він навіть не спробував.
Погляд спрямований у вікно, але він бачив не дощ, а щось глибше — старі обличчя, старі тіні, які приходять лише тоді, коли ти знову стаєш свідком зради.

Лея принесла собі чашку з трав’яним чаєм. У парі від меду було щось затишне, домашнє, але й воно здавалось недоречним у кімнаті, де тиша дзвеніла, як напружена струна.
— Хоча б у когось тут щось пахне спокоєм, — сказав Ерік, вдихаючи аромат.

— Це не спокій, — усміхнулась вона сумно. — Це спроба переконати себе, що ми його заслуговуємо.

Всі дивились на папку.
Ніхто не торкався, але всі сиділи так, ніби вона могла будь-якої миті стрибнути на когось.
Векс нарешті доторкнулась до неї — обережно, двома пальцями, ніби це міна.
— Ну що ж… — сказала тихо. — Почнемо з найгіршого.

Перший аркуш:
“Проєкт R: Відновлення дорослих агентів (архівна програма)”

Фото. Старі, розмиті, пожовклі.
Люди, яких вони колись знали — живі, мертві, або щось між цим.
Вирій нахилився ближче.
— Це… вони?

— Так, — підтвердила Векс. — Старі агенти. Навіть ті, хто мав бути похований.

Тео, звиклий до абсурду, тепер говорив пошепки:
— Тобто, нас переслідують не привиди. Нас переслідують… оновлення системи.

Ерік відпив кави.
— Клонування дорослих, — повторив він, і чашка дзенькнула, коли торкнулась столу. — Це пояснює, чому ті “повернення” виглядали так знайомо.

Лея зітхнула.
— Але навіщо?

Ерік відповів без паузи, холодно, наче вже знав:
— Бо хтось грався в бога. І, здається, виграв перший раунд.

Векс перегорнула наступний аркуш.
Новий заголовок, рівний шрифт, свіжа дата:
“D-код: дитячі об’єкти. Етап 2.”

Під ним — таблиці, діаграми, позначки, хімічні структури.
І коло — схематичне, три лінії, що сходяться в центрі.
Надпис під ним:

“Активовано 3 примірники.”

Тиша стала глибшою.
Векс відчула, як у неї по спині пробіг холод.
Лея злегка здригнулась, ковтнула чай.
— “Примірники”? Кого?
Тео нахилився ближче:
— Тільки не кажи…

На дні сторінки — рукопис. Олівцем. Почерк Маркуса.

“D-01 – Luma. D-02 – Kaya. D-03 – Ari.”

Тесса застигла.
Пальці на чашці напружились, какао ледь не пролилось.
— Ні. Це жарт. Це якийсь його збочений спосіб вибачитись.

Ерік поставив чашку так, що вона дзенькнула. Його кулак стискався до болю.
— Хтось грався нашими дітьми.

Векс повільно підвелась.
Її голос — не гучний, але гострий, як лезо.
— Це не просто гра. Це війна. І, схоже, ми в ній не переможці.