89.4 — Коли папка просто лежить

Дощ вщух, але небо залишилось сірим, мов хтось навмисне знизив яскравість світу. Повітря пахло грозою, металом і недомовленістю. У домі панувала та сама тиша, що буває після бурі — коли блискавки вже втомилися бити, а небо ще не вирішило, чи пробачити землю.
І посеред цієї тиші — на столі, де зазвичай стояла ваза з квітами й недопита кава — лежала вона.
Папка.

Не просто папка — тінь, зшита з мокрого паперу, страху й питань, на які ніхто не хотів знати відповідей.
Вона ніби мала власну гравітацію: куди б не пішов, яким би не був зайнятим — погляд все одно зупинявся на ній.
Сірий прямокутник, що дихав холодом, таємницею і тим самим “потім”, яке всі воліли б відкласти назавжди.

Ерік першим спробував зробити вигляд, що все нормально.
На кухні пахло кавою, і він ритмічно натискав кнопку кавомашини, поки та буркотіла, як старий ведмідь, що намагається прокинутись.

— Здається, я чув, що аромат свіжої арабіки виганяє погані думки, — сказав він, ніби сам до себе, намагаючись придати голосу легкості.

— Хіба що якщо залити ними ту папку, — буркнула Тесса, проходячи повз із рушником на плечах. — Вона дивиться, як суддя.

— Тоді нам треба буде знайти адвоката, — відказав Ерік і, хоча намагався жартувати, чашка в його руках ледь не затремтіла.

— Адвоката? — перепитала вона, хмикнувши. — Та після останнього разу я довіряю хіба що Альфі.

Альфа підняв голову, пирхнув і вклонився, як пес, що має почуття гумору.

Папка мовчала. Але здавалося, що вона чує. І ще трохи — і засміється.

У вітальні Векс із Тео сиділи, розібравши дрон. Поряд купка інструментів, проводи, мікросхеми й відчуття, що будь-якої миті все це вибухне — якщо не технічно, то емоційно.
— Подавай мені ключ на сім, — сказала Векс, нахилившись над корпусом.
— Я думав, він на шість, — відповів Тео, зиркаючи на стіл.

— На сім, — повторила вона, не піднімаючи очей.

— Добре, на сім. А чому ти дивишся на папку?

— Я не дивлюся, — відрізала Векс.

— Ти дивишся. Вже три хвилини.

— Це не я дивлюся на неї, — прошепотіла вона, — це вона дивиться на мене.

Тео пирхнув, але нервово:
— Ну, якщо вона почне говорити — я перший тікаю.

— Ти завжди перший тікаєш, — відказала Векс, але усмішка не з’явилася.

— А ти завжди залишаєшся, навіть коли треба бігти.

— Може, хтось має тримати лінію, — відповіла вона стиха.

Дрон пискнув — вони з’єднали щось неправильно. І навіть цей звук здався підозрілою реакцією на мовчання папки.

Лея в дитячій кімнаті тихо співала Арі колискову.
Маленька дівчинка спала, затиснувши в кулачку рожеву стрічку.
Лея обережно пригладила її волоссячко, вдихаючи запах дитинства — молока, подушки, спокою. Але навіть вона, лагідна і спокійна, час від часу кидала короткий погляд у напрямку дверей — туди, де за кілька кроків у вітальні лежала та сама папка.
Її голос трохи зривався на високих нотах.

“Спи, моя зоряночко, тихо-тихо спи,
хай не знайде темрявка твоїх теплих снів…”

І подумки: будь ласка, хай це не про тебе. Хай не знову.

Раптом Арі легенько сіпнулась і зітхнула уві сні.
Лея здригнулась.
— Тільки не сни сьогодні… будь ласка.

Тим часом Тесса воювала з Альфою.
— Віддай! Це моя шкарпетка! — кричала вона, тягнучи вовняну жертву.

Альфа ричав і тягнув у зворотному напрямку, хвіст розгойдувався, як маятник.

Ерік, який спостерігав, не втримався:
— Ви виглядаєте, як пара з поганого ситкому.

— Замовкни, Ерік, — гаркнула Тесса, не відводячи очей від собаки. — Він… дивиться туди.

Альфа дійсно зупинився, шкарпетка звисла з його пащі, очі — на столі.
Хвіст повільно опустився.
Він тихо загарчав, коротко, глухо.
У повітрі запахло озоном — як перед ударом грози.
— Ти ж не скажеш, що йому просто здалося? — запитала Тесса.
Ерік подивився. Потім зробив ковток кави й тихо відповів:
— Я б і радий сказати, але навіть пес виглядає розумнішим за мене, якщо йому теж тривожно.

— А може, він просто чує, як вона дихає, — прошепотала Лея, з’явившись у дверях.

— Що — вона? — перепитала Тесса.

— Папка, — відповіла Лея, стискаючи край халата. — Мені здається, вона… ніби жива.

Усі замовкли. Навіть Альфа.

День тягнувся, як гума.
Папка лежала.
Її не чіпали — але кожен раз, коли хтось проходив повз, повітря між нею й людьми стискалося, мов натягнута струна.
У будинку стало чути навіть годинник — “тік-так”, “тік-так”, — і кожен удар звучав як нагадування: час не стоїть, навіть якщо ви боїтеся кроку вперед.

Навіть Лум із Каєю, пробігаючи коридором із дерев’яними мечами, на мить зупинились.
— Що це? — спитав Лум.

— Не чіпай, — одразу сказала Векс. — Це не для дітей.

— Але вона сама на нас дивиться, — вперто заявила Кая. —