89.3 — Папка, яку краще не відкривати

У кімнаті стояла така густа напруга, що її можна було різати ножем і подавати разом із кавою — гіркою, як спогади.
Дощ бив по вікнах нерівно, іноді сильніше, наче хтось невидимий намагався нагадати: “Гей, не думайте, що буря лиш назовні”.

Маркус стояв посеред вітальні, з тінню в очах і краплями, що все ще стікали з волосся. Його плащ парував теплом, коли торкався теплішого повітря дому — такого затишного, домашнього, що здавалося, ніби цей чоловік, промоклий і змучений, належить до іншої реальності.
Його обличчя було спокійним, але в ньому читалось щось, що змушувало навіть Альфу не гарчати, а просто… насторожено мовчати.

Вирій стояв першим, наче головний на допиті, між ним і Маркусом — прірва, наповнена роками мовчання.
Він не поспішав, але кожен рух видавав напруження.

Схрестив руки, нахилив голову трохи набік, його голос був рівним і холодним, як лезо:

— Ти мав п’ять років, щоб повернутися. П’ять. І жодного разу не зробив цього. І раптом приходиш, ніби тебе блискавка винесла з минулого, й кажеш — “щось не може чекати”?

Маркус не зводив з нього очей.
Вода з його волосся стікала на підлогу, збираючись у маленьку калюжу, схожу на чорнильну пляму.
— Так. Бо чекати вже нема кому.

Вирій гмикнув, сухо, без гумору.
— Ага. Ти завжди так кажеш перед тим, як усе згорає до біса.

— Я не прийшов палити, — відповів Маркус. — Цього разу я прийшов гасити.

Тиша.
Навіть кавомашина на кухні перестала бурчати.

Лея зробила крок уперед. Її голос був м’який, але твердіший, ніж зазвичай:
— Може, дай йому пояснити. Якщо він тут — значить, причина серйозна.

— У нього завжди є причина, — перебила Векс, притримуючи волосся, що впало на очі. — Питання — кого вона цього разу вб’є.

Її слова зависли в повітрі, як ножі.

Тео, що стояв поруч, спробував розрядити атмосферу, але вийшло лише наполовину:
— Векс… ми ж не знаємо, що він приніс. Може, просто рецепт млинців.

— Ага, — буркнула вона. — Млинці з кодом самознищення.

Ерік, який до того мовчки стояв біля столу, прошепотів:
— Ну… це принаймні було б смачною смертю.

— Ерік! — шикнула Тесса, але в її голосі промайнуло щось, схоже на нервовий сміх.

Маркус лише зітхнув.
— Як я скучив за цим хаосом, — сказав він тихо, і на мить у його голосі було щось людське, тепле, майже ностальгічне.

Потім він повільно поставив на стіл сумку. Вона хлюпнула, коли торкнулася поверхні — здавалось, у ній не папери, а вода з дощем і тінями.
Він дістав пошарпану, вологу папку, поклав перед усіма — обережно, як щось живе, що може вкусити.

— Це про дітей.

Тиша, яка впала, була така глибока, що навіть дощ здавався віддаленим.
Десь за стіною гукнула Кая — сміялась, щось про “каву з пінкою”, — і від того всім у кімнаті стало холодніше.

Тесса нахмурилась і встала. Її голос тримався на межі роздратування й страху:

— Ти хоч розумієш, що кажеш?

Маркус кивнув.
— Розумію краще, ніж вам хотілося б. Не тільки про ваших. Про всіх.

Ерік, який сидів на краю дивану, завис над чашкою, не наважуючись зробити ковток.
— Ти маєш на увазі… інших дітей?

— Я маю на увазі копії, — просто сказав Маркус.

Векс насупилась.
— Копії кого саме?

Лея ледь чутно видихнула. Її пальці нервово торкнулись шийного медальйона.
— Ти хочеш сказати, що… хтось відтворює… наших дітей?

Маркус поглянув на неї. Його очі були втомлені, але в них не було брехні.
— Так. Хтось використав мій старий код. Той, який я колись створив для стабільного дублювання. Я думав, ми його знищили. Але він живий. І тепер… він росте.

Вирій провів рукою по волоссю, відвернувшись до вікна.
— Як завжди. Ти створив — а розгрібай ми.

— Ні, — тихо сказав Маркус. — Цього разу я теж тут.

Ерік повільно поставив чашку.
— Як вірус?
— Гірше. Як ген, — відповів Маркус. — Його не можна просто “видалити”. Він адаптується. І вчиться.

Векс стисло хмикнула:
— Прекрасно. Діти з апдейтом. Може, тепер вони самі за нас розслідування робитимуть?

— Векс, — Тео торкнувся її плеча. — Не треба.

— А треба! — раптом вигукнула вона. — Бо кожного разу, коли він приходить, все летить до біса.

Альфа загарчав, не голосно, але рішуче — як суддя, що стукає молотком.

Маркус поглянув униз і сумно всміхнувся:
— Знаєш, друже, ти завжди перший відчуваєш, коли щось іде не так.

Собака гавкнув коротко, низько. В його очах було те саме — попередження.

Лея підійшла ближче. Її руки були спокійні, але всередині все стискалось.
— Якщо ми подивимося — що ми там побачимо?

Маркус повільно перевів погляд на неї.
— Те, що не можна було створювати. І те, що вже створене.

Він дістав з кишені аркуш із номером.
— Якщо довірите — телефонуйте. Якщо ні — спаліть. Але швидко.