Розділ 89 — “Код, що не помирає (і трохи падає з дощем)”; 89.1 — Пролог. Дощ і сейф (і трохи совісті)

Дощ не просто падав — він бив, лупцював шибки, мов намагався вибити з цього дому правду, яка давно в ньому ховалася. Стара будівля стояла на самотньому пагорбі, занадто близько до хмар і занадто далеко від людей. У коридорах було тихо, тільки ледь чутний гул електрики, що ще дивом жевріла у проводах, порушував тишу. обмотана туманом, що ліз крізь тріщини, як спогади в голову того, хто намагався забути. 

У коридорах стояла глибока тиша — не мертва, а насторожена, така, що навіть старий годинник боявся цокати вголос. Лише десь у стіні клацав реле, і ця ритмічна дріб втримувала Маркуса від повного занурення у власну темряву.

Він сидів за столом, колись чужим, тепер — своїм тягарем.
На моніторах — світло, синє, холодне, як лікарняне. На ньому тремтіли його руки — руки людини, яка колись писала код, здатний творити. А тепер — тільки руйнувати.

Він довго дивився у порожнечу, перш ніж покласти долоню на сейф. Старий, подряпаний, з механічним кодом, який уже кілька разів рятував світ — і стільки ж разів майже його знищував.
Той відповів ледь чутним клацанням, ніби теж вагався — чи варто знову відкривати те, що колись мало залишитися похованим.

Клац.

Механічний замок піддався.

Пахнуло пилом, металом і чимось ще — старими гріхами.
Папка лежала в глибині, мов серце у грудях, яке забули зупинити. Повільно витягнув звідти товсту, пошарпану папку. На обкладинці — чорне чорнило, яке розтіклося від колишньої вологої руки
Три букви на обкладинці, написані колись у паніці: DCL.

— Скільки б я не спалював, воно знову оживає… — прошепотів Маркус, і його голос здався чужим у цій кімнаті.

Його пальці торкнулися сторінок. Він перегорнув першу сторінку.
Код, схеми, записи, нотатки. Все те, що він колись називав “теоретичними моделями для стабільних копій”. А тепер…
Тепер це було доказом, що хтось використав його ідеї.
Формули, що колись здавалися геніальними. Тепер — мов ланцюги.
“Проект стабільних дублікатів. Контроль свідомості через нейрокод”.
Поруч — помітка його власним почерком: “Ніколи не використовувати.”

І десь на краю листа — засохла пляма крові. Його, старої.

Маркус потер чоло, де вже давно вкорінилася зморшка провини.
Його очі ковзнули на монітор — і екран ожив.
Мерехтливі літери, ніби насміхаючись, поповзли вгору:

> Виявлено копії об’єктів класу D

> Ідентифікатори: діти

На секунду він просто застиг. Потім серце в грудях боляче стиснулося, як від удару. Пальці стиснули край стола так, що потріскала деревина.
— Ні… цього не може бути, — сказав він уже гучніше.

На іншому екрані з’явилися фото — зернисті, наче старе відео з камер лабораторії.
Три силуети.
Маленький хлопчик із виразом рішучості, що ніяк не личив дитині.
Дівчинка з заплетеною косою — така схожа на Векс, що у Маркуса защеміло в грудях.
І немовля у ковдрі з малюнком зірочок.

D-01 “Luma”
D-02 “Kaya”
D-03 “Ari”

Він опустився у крісло, стискаючи голову руками.
— Використали… — голос хрипів. — Використали вас. І мене. І все, що я колись намагався виправити.

Він встав, нервово почав ходити кабінетом.
Дощ стікав по склу, мов ртуть, а блискавки миготіли так, що в його очах відбивалася ціла буря.

Його погляд зупинився на старій фотографії на стіні. Вирій, Лея, Векс, Тео, Ерік, Тесса — молоді, живі, ті, що ще не знали, як болить втрачати довіру. І він — серед них, ще не винуватий.

— Ви не зможете мені пробачити, — прошепотів, — але я принаймні спробую не втекти цього разу.

За ці п’ять років після їхнього останнього спільного бою він не жив. Він… спостерігав.
Через тіні, через мережу, через уламки системи, яку сам колись створив.
Він бачив — як Тесса й Ерік тримали на руках новонародженого Лума, сміялися, сперечалися через пляшечку молока.
Як Векс і Тео вперше показали світові маленьку Каю — з її гордовитою усмішкою і поглядом, наче вона вже все знає краще за дорослих.
Як Лея тримала новонароджену Арі, а Вирій, стриманий навіть у щасті, посміхався так, як давно не вмів.

Маркус знав про все. І водночас — не був частиною цього “всього”.
Він стежив здалеку, через камери, через код, через випадкові сигнали.
Наче тінь, що охороняє, але не має права доторкнутись.

— Вони збудували життя, — сказав він сам до себе. — А я збудував привидів.

Світло блиснуло. Монітор видав ще одне повідомлення:
> Копії активні.
> Поведінкові відхилення: мінімальні.
> Потенційна загроза: висока.

— Тобто вони… вже серед нас, — тихо прошепотів Маркус.
Він відчув, як спина холодніє.
І раптом у тиші пролунав глухий спогад — голос Вирія, той, що назавжди лишив відбиток у його пам’яті:

“Якщо знову втрутишся — все повториться.”

— Я знаю, — відповів Маркус у порожнечу. — Але якщо не втручуся — вони втратять своїх дітей. І я… більше не витримаю бачити, як хтось інший платить за мої помилки.

Він схопив флешку, кинув її до кишені, глянув на старий плащ, який висів біля дверей.
— Вийшов час повертатися.