Розділ 88 — Свято Святого Миколая Незграбія; 88.1 — Пролог: Колискова під тріск каміна

Грудень почався тихо — так тихо, що навіть сніг падав без звуку, наче не хотів турбувати світ.
Містечко детективів потонуло у пухкій білій ковдрі, і дахів не було видно — лиш димок із труб, що клубочився в небо, мов теплі подихи засніжених велетнів. Повітря було чисте, морозне, і пахло хвоєю, какао та димом із дров. Мороз лагідно щипав щоки, немов грався, шепочучи: «Ходімо, я покажу, як блищить сніг при місяці».

У домі детективів панував той особливий хаос, який може народитися тільки з любові, дітей і великої кількості блискіток.

На підлозі лежали шишки, половина з яких уже були пофарбовані у «рожевий святковий колір», за словами Каї. На дивані — ковдри, подушки й дві пари дитячих шкарпеток різного кольору, що загадково зникали й з’являлися в найнеочікуваніших місцях.

Камін потріскував, пускаючи в повітря аромат кориці та дерева. Вогонь танцював, кидаючи на стіни золотаві відблиски, що рухалися, мов живі, а кожен тріск звучав, як маленький сміх.

Біля вікна стояла ялинка: трохи крива, але горда, прикрашена дитячими іграшками, гудзиками й навіть ложкою, бо Кая вирішила, що “в кожному домі має бути хоча б одна їстівна прикраса”. Альфа час від часу облизував ялинкову гірлянду, переконаний, що вона солодка, і лише дивувався, чому не хрумтить.

На м’якому килимі стояло старе крісло-гойдалка. У ньому — Вирій, закутаний у товстий светр кольору нічного неба, з розкуйовдженим волоссям і втомлено-щасливими очима.
На його грудях, загорнута в пухку ковдрочку, спочивала маленька Арі. Вона була така крихітна, що здавалася світлячком, який випадково опинився у великому світі. Її пальчики час від часу здригалися, немов вона ловила сни або керувала невидимим хмарним оркестром.

Вирій повільно гойдав крісло, і в тиші ледь дзвеніли іграшки над колискою.

— Тихіше, — прошепотів він, коли з боку кухні пролунало дзенькання чашки. — Вона майже заснула.

— Майже — це її улюблений стан, — усміхнулася Лея, яка сиділа поруч на дивані з книжкою в руках.

Книга мала зухвалу обкладинку: на ній був святий із кривою бородою та написом:

«Легенда про Святого Миколая Незграбія — покровителя загублених шкарпеток».

(На звороті хтось із детективів жартома дописав ручкою: «і тих, хто вічно спізнюється»).

Лея читала спокійно, тихим, мелодійним голосом, але в очах світилася ніжність — така, що могла б розтопити і крижане серце. Її волосся спадало на плече, світло каміна грало на ньому золотавими вогниками.

Вирій слухав напівуважно — то поглядом ловив кожен рух її губ, то зосереджувався на дитині, яка сопіла, хмикала і прицмокувала уві сні.

— Знаєш, — прошепотіла Лея, не відриваючись від книги, — у цій казці стільки нісенітниць, що я не впевнена, чи це легенда, чи щоденник Миколая після нервового зриву.

— Може, це його сповідь, — хмикнув Вирій. — “Пробачте, діти, я знову переплутав ваші шкарпетки з котячими панчохами”.

— І тому він став покровителем загублених речей?

— Або загублених нервів, — додав він, дивлячись на Арі з ніжністю, що межувала з благоговінням.

З іншого кінця кімнати пролунав знайомий хор буркотіння.

— Не розумію, як можна бути такими бадьорими в грудні, — пробурмотів Тео, загорнутий у ковдру, мов буріто. — Ми ж не ведмеді, щоб спати всю зиму, але й не ельфи, щоб радіти снігу.

— Ми — жертви дитячих колискових, — додав Ерік, піднявши чашку какао, наче за здоров’я всіх не-сплячих батьків. — У мене в голові вже тиждень грає “бай-бай, янголята”, тільки у версії на реп-біт.

— То в тебе не колискова, а посттравматичний синдром безсоння, — підколола його Тесса, яка сиділа поруч із Векс.
Векс підморгнула Тео:

— Вітаю, офіційно ви вступили в клуб “Нічних сов”.

— Так, — підтримала Тесса, театрально зітхаючи. — Ми вже п’ять свят Миколая зустрічаємо в режимі “діти не сплять і не дають спати”. Ви навіть не уявляєте, як це — коли ти прикрашаєш ялинку, а хтось вирішує, що треба повісити туди кота.

— Ти про Каю? — уточнив Ерік, витираючи усмішку.

— А про кого ж іще, — розсміялася Векс. — Хоча тепер вона доросла, цілих п’ять років! Уже розуміє, що коти не прикраса.

— Але все одно перевіряє теорію щороку, — вставила Тесса.

У цей момент під диваном пролунало “гав!”, і з-під нього вискочив Альфа з ялинковою стрічкою на шиї, виглядаючи, як пес із реклами «Свято врятовано!». За ним бігли Лум і Кая, обидва у фартухах, обліплених блискітками так, що сяяли, мов ходячі ялинки.

— Ми знайшли його схованку! — вигукнув Лум, тріумфально піднявши над головою коробку.

— Він ховав печиво у коробці з іграшками! — підтакнула Кая.

— І ще два під твоїм светром, тату! — додала вона, показуючи на Тео.

Тео глянув на неї з найщирішим виразом обурення:

— Це була перевірка!

— На якість? — перепитала Векс, схрестивши руки.

— На… смакову доказову базу.

— З поїданням речових доказів, — пирснув Ерік, — класика.