87.9 — Тео-зомбі і сковорідка від Векс

Темрява стояла така густа, що, здавалось, її можна було намотати на руку, як шарф і в нього тихо чхнути від нервів.
Повітря пахло воском, гарбузами й легким димком — аромат осені, змішаний із передчуттям катастрофи, яке лише Векс могла вважати "робочою нормою".

На кухні блимало слабке полум’я одного гарбуза. Його посмішка, вирізана ножем, виглядала настільки підозріло, ніби він знав, що зараз буде шоу «Хто вижив після детектива з сковорідкою».
Векс стояла в центрі, тримаючи сковорідку перед собою, як справжній щит. Теплий метал ще зберігав запах кориці та масла.

— Так… спокійно, — шепотіла вона сама собі. — Просто перебої з електрикою. Просто Лум. Просто Хелловін. Просто ніч, коли у тебе нервовий зрив у компанії гарбузів.

Вона зробила крок уперед — і почула його.
Шльоп.

Векс завмерла.

— Тео?.. Це ти? — Її голос луною відбився від стін.
У відповідь — тиша.

Потім ще один шльоп.

І ще.

— Нє, — прошепотіла вона. — Якщо це миша — то вона явно на стероїдах.

Гарбуз мигнув, полум’я всередині колихнулося, і тоді вона побачила це — тінь.
Висока. Похитуюча. З руками, що безвольно звисали, як у ляльки.
А на обличчі — світна маска. Мерехтіння зелених і червоних вогників робило її схожою на пекельного зомбі з вечірки у пеклі.

— Ну все, — видихнула Векс. — Я ж казала, що не треба було дивитись “Жах на вулиці Вишневої” перед сном.

Тінь повільно рухалася до неї.
Шльоп... шльоп...
— Уууууууу… — пролунало глухо, моторошно.

У Векс не залишилось сумнівів — це напад.
Вона вдихнула, присіла, як у бойовику, й різко змахнула сковорідкою.

БАЦ! — звук був такий дзвінкий, що навіть гарбуз здригнувся.

— ААААА! — пролунав знайомий голос. — ЩО ТИ РОБИШ?!
— ЗАХИЩАЮСЬ! — відрубала Векс, знову заносячи сковорідку.

Але доля вирішила, що друга атака буде вже зайвою — бо в ту ж мить клац! — і світло повернулось.

Кухня освітилася, і Векс застигла з піднятою рукою.
Перед нею, тримаючись за голову, стояв Тео.
На ньому — зелена куртка, що світилася у темряві, в руках — відерце для цукерок, на обличчі — зомбі-маска з мерехтливими діодами.

— Тео?! — Векс ледь не впала від шоку. — Любий?!
— Ага, — простогнав він, перекошений від болю. — Принаймні був… до зустрічі з твоєю сковорідкою…

Сковорідка з дзвоном впала на плиту.
— О Боже, я тебе вбила! — Векс кинулася до нього.

— Не повністю, але перспектива була, — промимрив Тео, сідаючи прямо на підлогу. — Якщо що — напиши у звіті: “Жертва — дурень у масці. Знаряддя — кулінарне диво.”

— Я думала, ти зомбі! — Векс кинулася на коліна, торкаючись його щоки.

— Ну, визнаю, в мене був образ. Маска, постава, ефект несподіванки… — Він намагався усміхнутись, але вийшло як у людини, що щойно зустрілася з Тефалем лобом.

— Ти ж міг попередити!

— І зіпсувати сюрприз? 

— Ти ледь не зіпсував собі череп! 

— Зате шоу вдалось. Публіка в захваті. 

— Публіка — я! І я в шоці!

Вона метнулась до раковини, налила холодної води, змочила рушник і кинулась назад.
— Тримай! — Вона приклала компрес до його лоба.

Тео сіпнувся.

— А-а-ай!

— Терпи, герой. Це не так боляче, як сковорідка.

Він дивився на неї, як хлопчик, що вперше отримав ляпаса й увагу одночасно.
— Ти, між іншим, могла б стати ідеальним бійцем.

— Дякую. Але я волію бути живою детективкою, а не вдовою з алібі.

Тео усміхнувся, поклавши руку їй на зап’ясток.
— Принаймні тепер я знаю, що ти мене любиш до смерті.

— Навіть далі, якщо продовжиш дуріти.

Вона сказала це тихо, майже шепотом, і дивилась йому в очі.
Світло лампи відбивалось у них, як у двох дзеркалах, де замість страху вже тепліло щось інше — ніжність і трохи розгубленої любові.

— Це погроза чи обіцянка? — запитав він, усміхаючись.
— І те, й інше.

Вона нахилилась і торкнулась його лоба губами — ніжно, винувато, з тією напругою, коли вибачення стає майже сповіддю.
Тео вдихнув.
— Якщо кожного разу після цього буде поцілунок, я готовий тренуватись щодня.

— Не спокушай долю, зомбі. Наступного разу можу взяти тостер.

— І ти ще питаєш, чому я тебе кохаю, — усміхнувся він. — Ти — єдина, хто може мене вбити й врятувати одночасно.

Векс тихо засміялась, клацаючи пальцем по його носі.

— І пам’ятай, якщо хтось запитає — це був не напад, це була “профілактика”.

Він притягнув її ближче, обережно, але впевнено.

Її волосся торкнулось його плеча, і в ту мить світ навколо ніби став теплішим.

— Ти в курсі, — прошепотів він, — що це найкращий Хелловін у моєму житті?
— У тебе струс мозку, — всміхнулась вона.