Розділ 84 — Справа помідорів-пранкерів; 84.1 — Пролог із томатним хаосом

Ранок почався сонячно, але трохи прохолодно. Детективи разом із дітьми крокували вузькими вуличками містечка до великої площі, де щойно відкрили Ярмарок Сонячних Овочів. Лум тримав у руці маленьке відерце, Кая скакала поруч, махаючи руками, а Альфа весело то гавкав, то стрибав навколо них, наче розуміючи, що передбачають великі пригоди.

— Обережно, діти, не заблукайте між прилавками, — попереджала Векс, тримаючи Каю на руці.
— Я сама! Я велика! — заревіла Кая, розмахуючи руками, намагаючись звільнитися з обіймів.
— Велика, але не надто розкидана, — підсміювався Тео, підбираючи помідор, який намагався сховатися за ящиком із баклажанами.

Діти сміялися, Альфа бігав навколо, намагаючись перехопити будь-який овоч, що випадав із рук покупців, а детективи обережно просувалися площею, уважно спостерігаючи, що відбувається.

— Глянь на це, Вирій! — сказала Лея, вказуючи на ряди яскравих помідорів. Лея легенько поклала руку на живіт, відчуваючи, що навіть нахилитися доводиться обережно. — Виглядає так, ніби вони живі!

Вирій нахилився ближче, нюхаючи свіжі овочі, а один особливо великий червоний томат ледь не котнувся йому на ногу.

— І, здається, вони вже готуються до вистави, — зауважив він, усміхаючись.

Коли вони дійшли до центральної сцени, ведучий, підстрибуючи, виставив головний «арсенал» помідорів.

— А тепер, любі містяни! — гучно вигукнув він, тримаючи в руках блискучий, круглий помідор. — Відкушуймо, і хай сік літа потече по наших щоках!

Натовп нахилився над мисками й корзинами, зуби жадібно вп’ялися в стиглі червоні боки…

І тут почалося.

— О-о-ой! — вигукнула перша жінка, бо її помідор вислизнув із рук і, немов м’ячик, вліпився їй у лоба.

— У мене так само! — крикнув чоловік, прикривши носа, бо його томат зробив повний розворот у повітрі й прилетів прямісінько назад.

— Це що, бумеранг? — заверещав підліток, намагаючись схопити свій фрукт, який уперто шугав у нього ж самого.

Через хвилину вся площа перетворилася на поле бою: десятки помідорів літали туди-сюди, з соковитими плямами на обличчях, на одязі, навіть на чоботях. Люди сміялися, кричали, ховалися за бочками. Дехто здався й просто розставив руки: мовляв, бийте, я ваша жертва!

— Це не ярмарок, це томатний апокаліпсис! — хрипів хтось із натовпу, витираючи очі червоним рукавом.

Лум і Кая, стоячи поруч із батьками, заволали в унісон:

— Ловииииии!

Вони схопили дерев’яні відра й кинулися навздогін за «втікачами-помідорами». Відра глухо гупали об землю, діти сміялися й падали, піднімаючись і знову кидаючись навздогін.

— Цей мій! — закричала Кая, намагаючись підскочити, та помідор нахабно підлетів вище й плюхнув їй прямо на голову.

— Ха-ха-ха! Ти тепер — кривава королева! — реготнув Лум.

— Сам ти кривавий лицар! — обурилася Кая й ткнула відром у його бік, але Лум ухилився, і відро накрило перехожому голову.

Лея злегка відступила назад, притримуючи живіт, щоб не спіткнутися серед літучих помідорів.

Альфа скавулів і намагався хапати помідори зубами, скакаючи з одного боку площі на інший, але овочі знову виявлялися хитріші — відскакували, стрибали й підлетали прямо у сміх дітей.

Дорослі намагалися хоч якось тримати порядок. Векс рвучко підняла Каю на руки, аби та не втрапила під ноги комусь із дорослих, а Тео вже в цей момент намагався схопити літаючий помідор — проте той відбився від його долоні, залишивши слід, мов поцілунок у червоній помаді.

— Ти серйозно? — сміялася Векс. — Навіть овочі тебе цілують!

— Це ревнощі? — підняв брову Тео, витираючи щоку, на яку приємно потрапив сік.

Лея прикрилася парасолькою, яку чомусь принесла навіть у сонячний день, і стояла поруч із Вирієм. Вона несміливо посміхнулася, відчуваючи легкий поштовх від руху живота, нагадуючи про свою маленьку пасажирку. Вирій не встиг нічого зробити — один помідор із нечуваною точністю врізався прямісінько в груди, розплескавшись червоною плямою.

— Ну ось… тепер ти схожий на героя опери: поранений у серце, — прошепотіла Лея, м’яко витираючи його сорочку серветкою. Її пальці ненароком затрималися на ньому довше, ніж треба, і він ледь усміхнувся у відповідь.

Тесса й Ерік виглядали, ніби щойно потрапили в ситком. Ерік намагався схопити один помідор обома руками, та той вислизнув і знову вдарив його по носі.

— Це вже знущання! — пробурмотів він, тримаючись за обличчя.

— Ага, ти став магнітом для овочів! — сміялася Тесса, нахиляючись до нього й ловлячи поглядом ще один, що летів прямо на них. — Бережися!

Вона потягла його за руку, і вони обоє впали в м’який стіг сіна біля ярмаркових прилавків. Навколо сипався сміх, томатний сік, дитячий вереск. Їхні обличчя опинилися так близько, що кілька секунд світ ніби завмер, і навіть «помідори-бумеранги» забули куди летіти.

— Мабуть, це знак… — прошепотів Ерік, торкнувшись її губ.

— Знак, що треба втекти, бо зараз нас завалить, — хихотнула Тесса, але поцілунок усе ж відбувся. І саме в цей момент новий помідор плюхнувся їм зверху на голови.