82.14 — Лея і холодний Вирій

Лея стояла перед Вирієм, і повітря навколо здавалось щільним, як мед, просоченим ароматами баночок «1 спогад» і «1 людина». Вона трохи підтримувала живіт, відчуваючи вагу нового життя всередині, яка додавала їй обережності у кожному кроці. Кожен дрібний мерехтливий промінь світла з полиць відбивався у її очах, де вирували емоції: страх втрати, бажання довіри і крихітне, майже невиразне прагнення до тепла його присутності.

— Вирій… — тихо промовила вона, роблячи крок уперед. Її серце калатало так, що відчуття ритму здавалося чути навіть у тиші лабораторії. — Я… — і, не витримавши хвилини вагань, ніжно поцілувала його.

Поцілунок був водночас сміливим і відчайдушним. При цьому вона відчувала легке тягнення внизу живота — нагадування, що її тіло тепер не тільки її власне. Лея хотіла через цей дотик доторкнутися до його душі, прорвати його холодну броню. Її пальці обережно торкнулися його плечей, намагаючись відчути тепло, яке, вона сподівалася, ще залишалося в ньому.

На мить світ зупинився. Мерехтливе світло баночок створювало химерні тіні на їхніх обличчях, немов сама лабораторія затримала подих. Але Вирій не відповів. Його погляд залишався холодним, відстороненим, немов він дивився не на Лею, а на якусь сторонню людину.

— Навіщо ти це зробила? — спитав він тихо, байдужим тоном, який розрізав Леїне серце, залишаючи слід гострого болю.

Лея відступила на крок, губи тремтіли, а сльози вже виступали на краях очей. Внутрішньо вона відчувала, як її серце розривається на частини. Кожне слово, яке вона хотіла сказати, залишалося невимовленим, бо холод його погляду здавлював її, мов залізний обруч.

— Я… я просто… — заплющила очі Лея, намагаючись стримати тремтіння в руках. — Я не могла більше мовчати… Я боялася, що ми втратимо… нас… тебе…

Вирій стояв нерухомо, руки опущені, як кам’яні. Його обличчя не видавало емоцій, але кожен його подих і крихітний рух плеча говорили про внутрішню боротьбу. Він сам не знав, чи дозволяти собі відкрито відчути те, що відчував.

— Лея… — промовив він тихо, голос спокійний, але точний, як лезо ножа. — Ти думаєш, що поцілунком можна змінити те, що вже зруйновано?

Лея відчула, як усередині все перевертається. Її серце калатало ще сильніше, губи тремтіли, очі наповнилися сльозами. Вона бачила його холодний вираз і розуміла: за ним ховаються почуття, що борються за вихід, але страх і минуле створили стіну між ними.

— Я не хочу, щоб це було зруйновано… — прошепотіла вона, і плечі здригнулися від ридання. — Я люблю тебе… і боюся втратити… нас…

В цей момент Векс, тримаючи Каю за руку, не могла відвести погляду. Її серце защеміло від напруження, і вона тихо сказала:

— Лея… він… холодний…

— Холодний… — повторив Лум, стискаючи кулаки, — але це не кінець. Ми повинні дати їм шанс, допомогти обом пройти через це.

Альфа лежав поруч, його погляд уважно стежив за кожним рухом, хвіст смикався, як індикатор напруженості. Його тепло створювало острівок безпеки серед хаосу ароматів і напружених емоцій.

Лея, не витримавши байдужості Вирія, ще раз кинулася вперед, обійнявши його за плечі, щоки виблискували сльозами. Вона притиснула живіт однією рукою, відчуваючи його вагу й потребу обережності, але емоції вели її вперед.

— Будь ласка… не відштовхуй мене. Я більше не можу… без тебе… — голос її тремтів, ледь стримуючи крик болю й страху.

Вирій стояв, не відсахуючись, але руки залишалися опущеними. Погляд його залишався холодним, проте в очах з’явилася слабка тремтлива тінь емоції — як мерехтливий промінь світла у густій темряві.

— Лея… — промовив він тихо, і кожне слово тяглося, наче камінь. — Твої емоції сильні… але чи зможеш ти витримати мій холод?

Лея відчула, як страх розриває груди, але одночасно промінь рішучості пробиває цей лід:

— Я… готова боротися… за нас… за тебе… — прошепотіла вона, стискаючи руки на його грудях. — Навіть якщо весь світ стане проти нас.

В той час Тесса і Ерік обмінювалися поглядами після свого поцілунку, відчуваючи подібне невидиме тяжіння і страх втрати. Кая дивилася здивовано, намагаючись зрозуміти емоції, що вирували серед дорослих, а Лум тихо пробурмотів Альфі:

— Тримай дітей. Ми не знаємо, як це вплине на них і на емоції всіх тут.

Вирій, мовчки кивнувши, всередині відчував дивний вогник, що стикався з його холодом. Він не дозволяв собі послабитись, але Леїне тепло і рішучість пробивалися крізь броню.

Лея, хоч і зломлена емоційно, глибоко вдихнула і підняла голову.

— Далі, — сказала вона, стискаючи кулаки, — рухаємося вперед. Незважаючи на страх, холод чи втрату… ми разом.

І група рушила далі, тримаючись разом. Але в повітрі ще довго залишалося відчуття напруженого тремтіння між серцями Вирія та Леї, наче баночки пам’яті навколо них шепотіли: «Любов потребує відваги… навіть коли холод панує».