82.13 — Небезпечна дегустація

Запахи з лабораторії-пекарні кружляли у повітрі, створюючи дивну, майже магічну ауру. Баночки «1 година», «1 спогад» і «1 людина» мерехтіли, немов живі істоти, а дрібні блискітки, що сипалися з полиць, створювали відчуття, ніби повітря було насичене спогадами, які можна було торкнутися, понюхати чи навіть почути.

Тесса стояла, обережно притискаючи пальці до грудей, відчуваючи, як серце підказує: «Ти знаєш його… ти маєш довіряти». Вона ще не пам’ятала Еріка, але глибоко в душі відчувала, що ці очі, цей запах і ця присутність не чужі.

Ерік, уважно стежачи за її рухами, взяв маленьку ложку крему з баночки «1 спогад». Він хотів лише перевірити, чи не викличе запах різких ефектів. Але рука трохи здригнулася — і крем ненароком торкнувся його губ. Миттєво його обличчя зблідло, а погляд потьмянів, як у того, хто загубив частину себе.

— Ерік?! — вигукнула Тесса, відчуваючи, як серце стискається від страху. Її руки тремтіли, очі наповнилися сльозами. — Що… що сталося?!

Він не міг пригадати останніх п’яти хвилин. Його рука, що тримала ложку, тремтіла, а очі широко розкриті. Відчуття втрати частини себе заповнило кожен дюйм його свідомості.

— Я… не пам’ятаю… — тихо пробурмотів Ерік, ледве чутно. — Що я… робив?..

Тесса кинулася до нього, стискаючи його руки у своїх, і сльози почали текти по щоках. Внутрішній голос шепотів: «Ти не можеш його втратити… твоє серце знає його», і вона відчула дивне, невидиме тяжіння.

— Ерік… я… — голос її тремтів від страху й водночас від напруги. — Я… не знаю, що відчуваю, але… серце підказує… що я тебе знаю…

Він не розумів, чому його серце відгукується, але інстинктивно стискав її руки. І тоді Тесса нахилилася і поцілувала його. Це був поцілунок «наче востаннє» — глибокий, відчайдушний, сповнений страху втрати й тремтливої надії.

Лея злегка відсахнулася від баночок, стежачи, щоб запах не затьмарив момент, а серце стискалося одночасно від страху і щастя.

Ерік, розгублений і одночасно тремтячий від хвилювання, обережно тримав її руки, ніби намагаючись триматися за невидиму нитку довіри:

— Тесса… — тихо промовив він, дихаючи нерівно. — Що це було?..

— Я… не знаю… — відповіла вона, закриваючи очі, насолоджуючись миттю, але сльози ще текли. — Але я не хочу втратити тебе… ні зараз, ні ніколи.

Лея, тримаючи дистанцію, обережно обходила полиці, оглядаючи баночки з науковою точністю. Лея, тримаючи руку на животі, робила обережні кроки, ніби перевіряла не лише кімнату, а й власну безпеку і безпеку майбутньої дитини:

— Тримайтеся подалі від «1 людина», — попередила вона. — Це найнебезпечніше, і будь-який дотик може спричинити серйозну втрату пам’яті.
Вирій, стоячи поруч, стримано оглядав ситуацію, суворо, але не втручаючись у романтичні переживання:

— Контроль ситуації пріоритетний. Не дозволяйте емоціям впливати на дії, — сказав він, занотовуючи щось у блокнот.

Кая, досі не впізнаючи Векс і Тео, трималася за Альфу, її очі великі, трохи здивовані. Вона ще не розуміла, чому всі метушаться, і будь-який звук чи запах здавався їй чужим і загрозливим.

— Хм… цікаво, — прошепотіла Векс, нахилившись до Каєї. — Але ми поруч. Ми не залишимо тебе саму.

Лум, спостерігаючи за ситуацією, тихо промовив до Альфи:

— Тримай дітей. Ми не знаємо, як цей крем вплине на Еріка, і будь-яка друга хвилина може бути критичною.

Альфа спокійно ліг на підлогу, огортаючи дітей своїм тілом. Його погляд уважно сканував кожен рух у лабораторії, створюючи стабільну опору серед хаосу ароматів і спогадів. Альфа, відчуваючи напруження у всіх, особливо уважно тримав дітей і Лею поруч, мов щит від хаосу, що кружляв у повітрі.

Тесса ще раз подивилася на Еріка, відчуваючи дивне, глибоке зв’язування сердець, яке нібито існувало незалежно від пам’яті. І тоді вона наважилася понюхати одну баночку «1 спогад». Перед її очима миттєво пронеслися спогади, які наче належали Ерік: моменти, яких вона не могла пригадати, але відчувала їхні емоції — тепло його рук, легкий сміх, невловимі дотики. Їй здалося, що вона на мить його згадала.

Ерік помітив, як її очі на мить розкрили щось глибше, ніж просто страх. Він нахилився до неї, обережно торкаючись її плеча:

— Тесса… що ти бачиш? — спитав він тихо, голос тремтів від хвилювання.

— Я… я не знаю… — відповіла вона, ледве чутно. — Але… наче я тебе пам’ятаю…

Його очі на мить просвітліли, і він усміхнувся криво, трохи розгублено, але з трепетом:

— Тоді… тримаймося один за одного, — прошепотів він.

Лея підняла баночку «1 година», спостерігаючи за групою:

— Нам треба рухатися далі. Контроль за часом і спогадами — ключ до виживання.

— Так, — тихо погодилася Векс, стискаючи руку Каєї. — Але ми вже пережили першу хвилю… і це нас зміцнило.

Серце Тесси калатало, руки тремтіли, але вона знала: попереду ще більші небезпеки, і кожен крок у цій лабораторії-пекарні може обернутися новими втратами або неймовірними відкриттями.

І група, тримаючись разом, рушила далі — до наступного рівня небезпеки, де маніпуляції пам’яттю та емоціями обіцяли ще більш несподівані випробування…