82.9 — Розслідування починається

Сутінки опускалися на ярмаркове містечко, і вулиці, де ще недавно гудів гомін людей, тепер здавалися майже порожніми. Ліхтарі над прилавками тремтіли бляклим світлом, відкидаючи довгі викривлені тіні, і навіть старі дерев’яні двері здавалися трохи зловісними. Атмосфера була важка, мов густий кисіль: після появи голограми Доктора Амнезіуса кожен звук здавався підозрілим, кожна тінь — потенційною пасткою.

— То що, ми тепер ганятимемось за примарами в білому халаті? — буркнув Векс, озираючись по порожньому провулку й намагаючись жартом прикрити власну тривогу. — Я, може, й люблю кулінарні експерименти, але не до такої ж міри!

— Ми не маємо права зволікати, — холодно відповів Вирій, його голос звучав чітко й офіційно, мов звіт на засіданні. — Пані Лея, пропоную систематизувати інформацію. Необхідно простежити, звідки надходили солодощі.

Лея кивнула, ховаючи нервовість за професійною зібраністю. У її руках блиснув набір для відбору проб: маленькі скляночки, пінцет, тонкі рукавички.

— Згодна, — сказала вона, нахиляючись до землі. — Але для 

початку треба визначити, чи залишилися тут сліди його "десертів". — Однією рукою вона трохи підтримувала живіт, нагадуючи собі про обережність на п’ятому місяці.

Діти метушилися трохи попереду, обережно ступаючи по тротуару, підсвічуючи дорогу слабким світлом ліхтарів. Раптом Кая різко вказала пальцем у кущі біля старого дерев’яного паркану:

— Дивіться!

Там, серед сухого листя й мотлоху, лежав шматочок печива. Воно світилося в темряві слабким зеленуватим відблиском, немов маленький маячок у нічній імлі.

— Воно… воно живе? — прошепотів Тео, притискаючи плечі до себе.

— Живе чи не живе, але я точно не збираюся його пробувати, — вставив Лум, удавано зневажливо, проте обережно притискаючись ближче до Альфи.

Альфа насторожено обнюхав знахідку, шерсть на загривку піднялася дибки. Він тихо гарчав, немов попереджаючи: «Не чіпайте».

Лея обережно підняла печиво пінцетом і помістила його у скляну баночку. Світіння не зникло, а навпаки — почало тремтіти, наче реагуючи на дотик. Вона нахилилася обережно, стежачи, щоб не робити різких рухів через живіт, і зосередилася на кожному дотику.

— Це точно щось більше, ніж просто борошно і цукор, — промовила вона, і в голосі її було більше тривоги, ніж професійного спокою.

— Пані Лея, прошу зафіксувати дані максимально точно, — серйозно сказав Вирій, ніби вони перебували не на темній вулиці, а у закритій лабораторії. — Ця інформація стане ключем до наступних кроків.

— Так, звичайно, — відповіла вона, уважно заносячи деталі у блокнот.

Тесса, стоячи трохи осторонь, уважно спостерігала. Її погляд ковзав по Еріку, але в очах не було ані тепла, ані спогадів — лише насторожена ввічливість.

— Перепрошую… — звернулася вона тихо, ніби до випадкового перехожого. — Ви… розумієте, що це означає?

Ерік замер, трохи збентежений і болісно вражений. Потім обережно відповів, усміхаючись більше до себе, ніж до неї:

— Це означає, що ми маємо справу з кулінаром, який грає зі свідомістю. І я, гм, трохи розуміюся на таких речах.

Тесса кивнула, але в її погляді не було ані крихти впізнавання. Лише суха вдячність:

— Зрозуміло. Дякую, що пояснили.

Ерік опустив очі й ковтнув важке повітря, ніби воно раптом стало надто густим.
— Гей, — втрутився Лум, намагаючись розрядити обстановку. — Якщо це печиво ще й танцювати почне — я зразу тікаю в гори.

— Танцювати? — хмикнув Векс. — Ага, тоді я його точно візьму у свою команду. Принаймні хоч хтось ритм відчуває.

Діти нервово сміялися, але сміх був надривним, і запах тривоги ніяк не хотів зникати, навіть у світлі ліхтарів.

Лея закрила баночку, притиснувши її до грудей, і сказала твердо:

— Треба відстежити, хто і де міг отримати ці "подарунки". Якщо знайдемо шлях — знайдемо й його.

— І чим швидше, тим краще, — додав Вирій. — Бо кожна згаяна хвилина може означати втрату пам’яті для когось іншого.

Вони рушили вузькою вулицею між старими прилавками, які вже спорожніли після денного ярмарку. Ліхтарі кидали довгі викривлені тіні, а шматочки обгорток, що блищали під ногами, виглядали як маленькі маячки.

— Сюди, — першою помітила Лея. — Це той самий фантик, що ми вже бачили.

На сріблястій поверхні ледь виднівся знак: сплетені візерунки, схожі на шестерні та літери. Вирій занотував:

— Символіка повторюється. Це не випадковість, це — підпис.

Фантики вели їх далі — до задніх вулиць ярмарку, де повітря ставало важким, із металевим присмаком і тонким запахом карамелі, що десь загубився в темряві.

Альфа різко зупинився й знову загарчав.

— Що там? — шепнула Кая, ховаючись за Тео. Вона помітно стиснула його руку, хоча раніше й не впізнавала його як брата.

— Там намет… — тихо промовила Лея, прислухаючись до шелесту.

У темряві виднівся покинутий намет із написом «Солодкі дива». Полотно було зірване, каркас перекошений, але на столах усередині залишалися тарілки з крихтами, які світяться у темряві так само, як печиво в баночці.