82.6 — Тріщини у дружбі дітей

Лум і Кая сиділи на підлозі серед розкиданих кубиків та розбитих башточок. Яскраві пластмасові блоки, які ще кілька хвилин тому були веселою фортецею, тепер нагадували уламки після бурі. У кімнаті панувала тиша, але не мирна — напружена, така, що навіть тіні від лампи здавались гострими. Лише час від часу чути було легке дзижчання вентиляторів комп’ютера у кутку та шелест паперу від розкиданих дитячих книжечок.

Лея сиділа осторонь, відчуваючи, як живіт нагадує про себе легким поколюванням, але тримала спокій, намагаючись не відволікати дітей.

— Ти дурненька! — раптово вибухнув Лум, і його обличчя почервоніло так, що здавалося, ніби вуха ось-ось задимляться. — Як можна не пам’ятати такі прості речі?!

Кая підстрибнула на місці, немов її обпекло. Серце калатало шалено, губки стиснулися в тонку лінію, але очі блищали від образи:

— Я не вигадую! — голос її тремтів, але у ньому було стільки обурення, що навіть стіни ніби підхопили луну. — То ти сам вигадуєш!

Лум засунув руки в боки, стиснув кулаки так, що кісточки побіліли, і глянув на неї з викликом, щоки палаючи червоним:

— Я не вигадую! Я все пам’ятаю! А ти… ти просто забула… і це нечесно!
Кая закусила губу, обличчя її спалахнуло:

— А ти що, знаєш усе? Ти мене зараз хочеш навчити, як пам’ятати?!

Вона різко штовхнула його плечем, і кілька кубиків загуркотіли під шафу.

У цей момент у кімнату прослизнув Альфа. Його лапи тихо цокотіли по підлозі, як метроном, що відраховував останні секунди до вибуху. Він підійшов до дітей, гарчав низько, як грім у далекій хмарі, і став між ними. Його велике тіло напружилося, шерсть на холці піднялась, а очі блищали серйозністю. Він навіть гавкнув раз, коротко й гучно, так, що в обох дітей аж здригнулися плечі. Наче сказав:

— Припиніть негайно!

Діти на мить замовкли, але невдоволення ще витало у повітрі, як запах після грози.

— Гавкати тут не треба, я з Каєю сперечаюся! — буркнув Лум, але голос його тремтів, і він витер очі рукавом, аби ніхто не помітив вологих слідів.

— І я не хочу сваритися! — відповіла Кая, але вже зі сльозами на очах. — Але ти мене не розумієш!

— Ну і ти мене теж! — Лум глибоко видихнув, кулаки стискалися, і він майже готовий був заплакати вголос.

У дверях з’явилася Тесса. Вона зайшла на кухню з чашкою чаю, але, побачивши сцену, застигла, немов натрапила на міни.

— Оу… — тихо протягнула вона, зиркнувши на розкидані кубики та згорблених дітей. — Ну, тут явно серіал драматичніший, ніж мій чай…

На це скоса поглянула Векс, яка вже сиділа поруч, спостерігаючи здалеку, намагаючись залишатись спокійною. Вона повільно пересунулася ближче до дітей, але жестом попросила Тессу поки мовчати.

— Може, нам допомогти? — тихо промовив Ерік, нервово перекладаючи вагу з ноги на ногу. Його очі постійно слідували за рухами Луму та Кая. — Або принаймні не допустити, щоб вони розсварилися остаточно…

— Так, потрібно знайти компроміс, — згодилася Векс, нахиляючись, щоб бути на рівні дітей. — Давайте спробуємо заспокоїтися і почути одне одного.

Лея м’яко підперла руку на живіт, відчуваючи, як малюк штовхає, нагадуючи, що навіть у напруженій тиші вони обидва тут.

— Я не хочу чути! — буркнув Лум, відводячи погляд. — Вона дурненька…

— Я не дурненька! — закричала Кая, сльоза скотилася по щоці. — Ти тільки вигадуєш!

Альфа, спостерігаючи за ними, поклав лапу на плече Кая, а потім на плече Луму, немов мостом з’єднав їх. Його тихе гарчання супроводжувалося короткими хвостовими рухами — сигнал: «Заспокойтесь, ви ж не вороги».

Тесса сіла на край стола, поставивши чашку. Її очі блищали співчуттям:

— Знаєте… я теж багато чого не пам’ятаю, — сказала вона м’яко, й діти на мить здивовано глянули на неї. — І це боляче, коли тобі кажуть, що ти вигадуєш. Я розумію і тебе, Луме, і тебе, Каю.

— Справді? — хором спитали діти, обидва з подивом.

— Справді, — усміхнулася Тесса. — І знаєте що? Ми всі тут, щоб згадувати разом. Навіть якщо кубики падають.

— Вони… вони насправді просто не розуміють один одного, — тихо сказала Векс, майже шепотом до Еріка. — Але Тесса права. Їм треба відчути, що вони не самі.

— Можливо, варто запропонувати гру, — додав Ерік, дістаючи з кишені коробочку з кубиками з літерами. — Можливо, це знову зрушить їх разом.

Вирій спостерігав здалеку, підходячи до Леї, офіційно-діловим тоном:

— Лея, необхідно дотримуватися спокою та дочекатися результату. Будь-яка поспішна реакція з нашого боку може погіршити ситуацію.
Він відчував легке хвилювання за її стан, але зберігав офіційний тон, тримаючи дистанцію, щоб не налякати ні дітей, ні Лею.

— Розумію, Вирію, — відповіла Лея, зберігаючи суворий тон, хоча пальці її тремтіли, немов вона сама була дитиною, що ось-ось заплаче.

Момент настільки був напруженим, що навіть легкий звук падаючого кубика відлунював у кімнаті гучніше, ніж крик. Лум і Кая мовчки поглянули одне на одного, і в цій паузі прозирала не тільки образа, а й маленька іскорка розуміння: вони ще дуже пов’язані, хоч і сваряться.