82.5 — Дитина без батьків

Кая сиділа на підлозі у кутку кімнати, розкладена на коврику з кубиками та плюшевими звірятками. Вона уважно складала кольорові блоки у башточки, час від часу пересуваючи зайчика поруч із маленьким ведмедиком. Її маленькі пальчики працювали швидко й акуратно, а губки були стиснуті від концентрації. Кімната була напівтемна, лише сонячні промені пробивалися крізь фіранку, освітлюючи пилинки у повітрі.

Раптом щось змусило Каю озирнутися — два дорослі стояли зовсім близько, майже над нею. Її маленьке серце здригнулося. Обличчя Тео і Векс здавалося знайомим, але водночас лякало, немов темні тіні у нічному кошмарі.

— Кая… я твій тато… — тихо промовив Тео, нахиляючись і простягаючи руки, намагаючись бути спокійним.

Крихітка затремтіла, і кубики зісковзнули з башточки, розсипавшись по підлозі. Вона різко відштовхнула руки Тео, відскочивши назад:

— Хто цей дядько?! — закричала, голос тремтів від страху. — Я його не знаю!

Тео застиг, руки залишилися напівпіднятими. Серце його розривалося від болю, очі наповнилися сльозами. Він ледве стримував бажання кинутися до неї і викинути весь страх.

Кая відчула себе зовсім самотньою. Колись її маленький дім був місцем безпеки, тепер же він здавався чужим і небезпечним. Великі руки, низькі голоси — вона не розуміла, чому знайомі обличчя стали страшними. «Ці люди… вони не мої батьки… вони чужі…» — думала вона.

На крик і плач прибігла Векс, тримаючи тарілку фруктів — яблука, груші та банан, акуратно нарізані. Вона присіла на підлогу, на рівень дитини, намагаючись виглядати ніжно і спокійно:

— Кая, — тихо промовила Векс, простягнувши тарілку. — Дивись, твої фрукти… хочеш спробувати?

Крихітка глянула на тарілку, потім на Тео, і її обличчя спотворилося страхом. Очі звузилися, губи стиснулися, і миттєво вона зірвала тарілку з рук Векс, перевернула фрукти і голосно завила:

— Ні! Я не знаю вас! Ви всі чужі!

Фрукти розсипалися по підлозі. Векс застигла, серце стислося, сльози котилися щоками. Вона схопила голову руками і пронизливо закричала:

— Кая… перестань… благаю…

Тео впав на коліна, обличчям у долонях, тихо плакав, відчуваючи безсилля:

— Чому… чому вона нас не впізнає… моя мала…

На звук криків і плачу прибігли інші детективи. Ерік стояв осторонь, уважно спостерігаючи, але Тесса, що була поруч, лише здивовано моргала, не впізнаючи його.

Вирій підійшов до Леї, офіційно-дружньо промовивши:

— Лея, залишайтеся спокійною і дочекатися сигналу. Будь-які різкі дії неприпустимі.

— Розумію, Вирію, — тихо відповіла Лея, зберігаючи офіційний тон, хоча серце стискалося від хвилювання.

Лея тихо спостерігала зі сторони, ховаючи хвилювання. «Якщо терпіння і турбота здатні розтопити лід у Вирія, можливо, так само вони допоможуть Каї…» — подумала вона.

Вирій тихо стояв збоку, спостерігаючи за Каєю і Лумом. Його суворий, офіційний тон зараз здавався марним — він зрозумів, що маленькі моменти уваги і терпіння важать більше за будь-які інструкції.

В цей момент з-за столу з’явився Лум. Його очі широко відкрилися, коли він побачив подругу:

— Кая! — вигукнув він, але голос звучав не впевнено, а трішки тремтів.

Дівчинка спочатку злякалася ще більше, але потім впізнала знайомий силуэт друга. Лум підійшов ближче, опустився на коліна поруч і простягнув руки:

— Не плач… я тут… я твій друг… — промовив він тихо, намагаючись виглядати сміливим, хоча серце билося шалено.

Кая повільно відступила, але трохи розслабилася. Її маленьке серце билося шалено, вона не розуміла, чому ці дорослі одночасно знайомі й страшні, а її друг таке знайомий і водночас надто малий, щоб усе пояснити.

— Не хочу вас! — заволала вона, відчуваючи суміш страху й розгубленості. — Я сама!

Векс склала руки, розгублено дивлячись на Тео, який не міг стримати сліз:

— Що ж нам робити? — тихо спитала вона. — Ми не можемо залишити її одну…

— Треба пояснити… — пробурмотів Тео, стискаючи кулаки. — Але як пояснити, що ми її батьки, якщо вона нас не пам’ятає?

Вони відійшли трохи осторонь і почали обговорювати план із детективами. Ерік уважно слухав, підказуючи ідеї, а Лум сидів поруч із Каєю, час від часу обережно торкаючись її руки, щоб дати відчуття безпеки.

— Ситуація складна, — промовив Ерік. — Вона боїться і не впізнає їх. Потрібен максимально делікатний підхід.

— Силою ми нічого не досягнемо, — подумки нагадувала Векс, спостерігаючи за Каєю. — Малеча вже злякана. Кожен різкий рух — і вона відступить ще далі.

— Але ми її батьки! — вигукнув Тео. — Я не можу бачити, як вона від нас тікає…

— Знаю, — м’яко відповіла Векс. — Маленькі кроки, терпіння… можливо через гру, або через знайомі речі…

— Можливо через її улюблену іграшку? — запитав Ерік.

— Так! — підскочив Тео. — Дамо їй щось знайоме, вона поступово зрозуміє, що ми не чужі.