82.2 — Дивні дрібниці

Після святкової метушні компанія завернула в кав’ярню «Шкарпеткова пауза». Це місце саме по собі виглядало як жарт на межі зі сном: замість картин на стінах — розтягнуті шкарпетки у рамочках, замість люстр — перевернуті тапки, з яких звисали лампочки. На кожному стільці було по шкарпетці — її можна було надягнути на руку, наче ляльку, і «вести розмову». Лум і Кая вже встигли зробити зі своїх шкарпеток театр:

— Привіт, я пані Розтягнута! — прокричала Кая, махаючи рукою в шкарпетці з діркою.

— А я сер Червоний Смердючий! — відповів Лум і зареготав так, що мало не впав зі стільця.

Альфа ображено зиркнув, бо йому шкарпетки не дісталися.

Офіціант із яскравим червоним волоссям підійшов до них, ледь стримуючи посмішку:
— Що будете замовляти?

Ерік, завжди впевнений, як актор на сцені, урочисто почав:
— Два какао з маршмелоу, чай із бергамотом, сирник і… дякую, Олексію.

Хлопець кліпнув:
— Взагалі-то я Тарас.

— Та ну! — Ерік засміявся. — Точно Олексій, я впевнений.

— Тарас, — повторив офіціант, уже почервонівши.
За сусіднім столиком хтось пирснув зі сміху. Тесса нахилилася до Еріка:
— Ти серйозно? У нього бейджик на грудях.

Лея в цей момент згадала, як хвилину тому Ерік назвав офіціантку «Мариною», хоча на бейджику чітко світилася «Софія». Вона й сама ловила себе на тому, що останнім часом забувала дрібниці, але завжди жартувала, що це через «вагітний мозок»

— Тобі час підписувати людей стікерами, — прошепотіла вона, ледве стримуючи іронію.

— Я що, схожий на старого забудька? — обурився Ерік, але в голосі прозирала невпевненість.

— Ну… трошки, — усміхнулася Тесса, намагаючись розрядити атмосферу.

У цей момент Вирій схопився за кишені плаща:
— Де він?.. Чорт забирай, де ключ?

Лея підняла голову:
— Який ключ?

— Наш. Кабінетний. Срібний із зірочкою. Я його спеціально взяв. Поклав ось сюди! — він вивернув підкладку. — Хм.

— Може, залишив удома? — припустила Лея, намагаючись не показувати хвилювання. Вона говорила спокійно, але рука сама лягла на живіт — їй треба було, щоб він тримався міцніше, ніж будь-коли.

— Ні! Я точно пам’ятаю.

— Вирій, це вже третій раз за сьогодні, — з ніжністю, але й тривогою сказала вона. — Документи, рукавички, тепер ключ…

— Можливо, моя пам’ять вирішила піти у відпустку без мене, — спробував пожартувати він.

— Нам відпустка зараз зовсім не потрібна, — тихо відповіла Лея, дивлячись йому просто в очі.

Альфа, який до того розважався, тягнучи серветку з-під столу, раптом насторожився. Він підбіг до Вирія, штовхнув носом під стілець і загарчав. Вирій нахилився — і витяг ключ.

— Бачиш? — урочисто підняв він його. — Все під контролем.

— Гав, — буркнув Альфа з таким тоном, що це звучало як: «Ага, під контролем. Як же».

Всі трохи розсміялися, і напруга на мить спала. Але ненадовго.

Векс обережно відпила свій чай і раптом здригнулася:
— Тео, а який це чай?

— З апельсиновою цедрою. Твій улюблений, — упевнено відповів він.

Вона нахилилася, вдихнула аромат, і на її обличчі з’явилася щира розгубленість:
— Я не пам’ятаю, щоб це був мій улюблений…

— Ти що, жартуєш? — Тео наблизився. — Ти завжди береш цей чай! Ти навіть раз сварилася з офіціантом, бо його не було.

Векс зблідла, її пальці злегка здригнулися:
— Справді?..

Тео ніжно поклав руку їй на плече:
— Справді.

Кая, яка малювала на столі какао, підняла очі:
— Мамо, я пам’ятаю, що ти любила цей чай. Точно.

Дорослі обмінялися поглядами. Усміхалися, жартували, але вже кожен відчував холодок під шкірою. Це були не просто випадковості. Це були тріщини.

Альфа знову тихо загавкав і поклав голову на коліна Векс. Його очі були надто серйозними для собаки, який щойно ганявся за шкарпеткою.

Лея дивилася на Еріка, що намагався весело сперечатися з офіціантом, на Вирія, який міцно стискав знайдений ключ, на Векс, котра все ще вдихала аромат чаю, ніби намагаючись повернути спогад. І в її грудях розкручувалася тривога, наче холодна пружина. Її тривога була подвійною: за друзів і за маленьке життя, яке вона носила під серцем.

Бо все це вже не виглядало смішно. Це були маленькі діри. І вони ширилися.