Розділ 82 — «Смак забуття»; 82.1 — Тіні на святі

Місто цього разу святкувало «День Загублених Шкарпеток і Недопитих Чаїв». Навіть для мешканців цього абсурдного краю це було дещо дивакувато, але саме тому всі й чекали його з нетерпінням.
Вулиці тягнулися гірляндами з пар шкарпеток — різнокольорових, пухнастих, вовняних, навіть таких, що світилися в темряві. Подекуди мотузки раптово обривалися, і замість другої шкарпетки висів папірець із написом «Пропала. Шукаю». Люди фотографувалися біля цих «меморіальних мотузок», а діти наввипередки намагалися відшукати свої загублені «носові скарби».

У центрі площі стояв величезний мідний казан, із якого виривався пар у формі сердечок, котів і жаб. Чай пахнув корицею та чимось загадково карамельним. Черга за ним була величезна, адже головне правило свята звучало: «Хто не сьорбнув — той не святкував».

Лея обережно поклала руку на живіт, відчуваючи, як малюк реагує на шум і гамір площі. Легке поштовхування змусило її посміхнутися.

— Це… — Лея обернулася, закочуючи очі, — найбільш абсурдне свято, яке я бачила. І, якщо чесно, воно мені подобається.

Вона поправила шарф, на якому хтось вишив велетенську фіолетову панчоху з усміхненою мордочкою,  і м’яко відкинула руку на живіт, трохи відчуваючи втому від довгого стояння серед натовпу.

— Мені теж, — відповів Вирій, ледь приховуючи посмішку. Повз пробіг чоловік у костюмі гігантського тапка і, перечепившись через бордюр, закричав:
— Я шукаю свою другу пару! — після чого героїчно впав у величезний таз із чаєм.
— Хоча я досі не зрозумів, — продовжив Вирій, — чому конкурс «Хто найдовше триматиме чай у роті» вважається головною атракцією.

— Бо це мистецтво, — урочисто сказав Ерік, який уже приглядався до сцени, де кілька чоловіків із надутими щоками стояли, не ковтаючи. — Я готовий спробувати!

— Тільки не зараз, — швидко відрізала Тесса. — Ти й так ледве вчорашнє морозиво пережив.

Тим часом діти отримували головні призи — **солодощі». Величезні леденці у формі ключів, желейні черевики, карамельні ложки. Деякі сміялися й відразу їли, інші ховали в кишені.

— Ого, дивись, мама! — Кая розгорнула «пиріжок із сюрпризом» і підняла його над головою. Він був теплий і пахнув медом. — Це мій скарб!

— Лум, тримай! — вона віддала ще один маленький пиріжок хлопчику.

— О, клас! — Лум схопив його, але раптом зупинився. Його погляд закрутився по площі. — А де моя ковзанка?

— Яка ковзанка? — перепитала Тесса, нахиляючись до нього.

— Ну… вона ж тут була! — він показав рукою. — Велика, блискуча… і тепер немає.

— Лумчику, — Ерік узяв його на руки, підморгнув, — он вона, прямо перед тобою.

Лум кліпнув очима, на мить розгублений, а потім ніяково засміявся:
— А, точно! Ха-ха! Я просто… забув.

Його сміх був трохи занадто напруженим, а Тесса відчула, як щось холодне пройшло по спині. Лея несвідомо обхопила живіт обома руками, наче захисним жестом, відчуваючи дивне напруження в повітрі.

В цей час Векс нахилилася до Каї:
— Доню, не загуби санчата, ми ж їх тільки витягли з гаража.

— Які санчата? — Кая моргнула, стискаючи пиріжок так, що начинка трохи витекла на рукавичку.

— Твої, червоні, з оленями. Ти ж просила саме ті.

Дівчинка озирнулася і зробила крок назад:
— Я… не пам’ятаю, де вони. Чи вони взагалі мої?

Тиша повисла на кілька секунд. Хор пенсіонерів на сцені якраз тягнув протяжну ноту:
«Шка-а-а-арпетка самото-о-о-о-о-ня-а-а…»

— Дивно, — Тео насупив брови.

— Це просто цукор і шум, — спробував підбадьорити Ерік. — Діти збуджені.

— Але щоб одразу ковзанку і санчата? — пошепки кинула Векс.

Попри липень, в Хроніках щороку влаштовували літню зиму: діставали санчата, рукавички, шапки та теплий одяг, ніби літо вирішило трохи відпочити й дати місту ковток прохолоди. Воду в басейнах і фонтанах заморожували спеціально, щоб на ковзанах можна було кататись без ризику, а деякі винахідники приносили дивні машини — снігодуї — щоб сипати штучний сніг. Діти й дорослі робили снігові кулі, кидали їх собі під ноги як «зимове тренування» та сміялися з абсурдності самої ідеї. Літня зима в Хроніках перетворювала літо на справжнє шоу: сонце і мороз танцювали разом, а кожен міг насолодитися ковзанами й снігом посеред липневого тепла.

Альфа, який до цього носився між ногами з картонною чашкою на голові, раптом завмер. Він підняв вуха, занюхав повітря й серйозно підійшов до Каї. Торкнувся лапою її коліна, ніби перевіряючи, чи вона справжня, потім подивився на дорослих і гавкнув тихо, але настирливо.

— Навіть собака це відчуває, — прошепотіла Лея. У її голосі зникло веселощі. В її серці виникла хвиля захисного тривожного почуття, і вона ще міцніше притиснула живіт, ніби запевняючи малюка, що все під контролем.

Лум знову сміявся, малюючи пиріжком у повітрі «сердечка», які розмазувались по рукавичках. Кая ж дивилася в натовп так, наче втратила щось значно важливіше, ніж санчата.

— Тату, — сказала вона Тео, майже пошепки, — а в мене точно були ті санчата?

Тео стиснув пальці Векс, і між ними промайнув тривожний погляд.