79.11 — Післясмак апокаліпсису

Світ нарешті затих. Небо більше не плюскотіло, не сипалося і не шипіло — тільки поволі розривало свої солодкі хмари, впускаючи проміння сонця. Воно було лагідним, теплим і трохи кумедним: наче старий приятель, який, спізнившись на вечірку, все ж вирішив з’явитися, коли всі вже в карамелі й шоколаді.

Земля виглядала так, ніби стала обіднім столом після свята у найбожевільнішого кулінара всесвіту. Лужі сяяли, мов карамельні озера. Кущі й дерева висіли під тягарем розкислих кексів. На траві хрускотіли кубики льоду, які ще не встигли розтанути. Повітря пахло всім одразу — борщем, сиром, гарячим шоколадом, фруктами, газованою водою. Справжній ароматний симфонічний оркестр хаосу.

Герої сиділи на пагорбі, де було сухіше, і відчували, що вони вижили в найдивнішому апокаліпсисі. Альфа влаштувався в центрі кола, лежачи так, ніби саме він урятував усіх від харчової катастрофи.

— Офіційно заявляю, — почала Тесса, витираючи з волосся залиплу цукрову крихту, — це була найсмачніша катастрофа в моєму житті.
— І найпраніша, — додав Ерік, розглядаючи свій светр. — У ньому тепер запах шоколадного латте й сиру. І трохи борщу, якщо придивитися.
— Зате тобі личить, — підколола його Тесса й легенько штовхнула.
— Я все одно за «шампанське з перцем», — нахабно підморгнув він. — Наступного разу треба замовити саме такий дощ.
— Тобі вічно гостренького подавай, — пирхнула вона.

Лея сиділа поруч, загорнувшись у ковдру (яку Вирій знайшов серед хаосу — і краще було не перевіряти, чи вона справді з вафель). Лум, згорнувшись калачиком, вмостився на її колінах і майже дрімав. Вирій обіймав Лею, тримаючи її за плечі, й ніжно нахилився ближче.

— Я думала, — сказала Лея, тихо розгладжуючи Лумове волосся, — що після всіх справ у нас уже не лишилося місця для нових божевільних історій.
— А бачиш, — відповів Вирій, торкнувшись губами її скроні. — Світ завжди має запасний хід. Головне, щоб він був солодким.

Векс розтягнулася на траві, тримаючи в руці шматок сиру, який вижив після сирного дощу. Вона обертала його в пальцях, наче філософ, і нарешті промовила:
— Я вам так скажу: після дощу з кабачкової ікри мене вже нічим не здивуєш.
— Кабачкова ікра була топчик! — обурився Тео. — Ситна, поживна, зручна. Тільки тарілки бракувало.
— Мені більше сподобався фруктово-ягідний, — Векс скривилася. — А твоя кабачкова ікра… ну, це для сильних духом.
— А суповий? — згадав Ерік. — От там була реально драма. Я ледве не потонув у локшині!
— То була пригодницька арка, — серйозно сказав Тео. — Героїчна.
— Мені до вподоби шоколадний, — мрійливо втрутилася Лея. — Хоч і липкий, але… він був теплий. Наче казка.
— А пончиково-кексовий? — вигукнула Тесса. — Ви бачили, як діти раділи?
— Та ви всі зрадники, — образився Ерік. — Газована буря була найкраща! Бульбашки й лід — справжній драйв.
— Ага, — пирснула Тесса, — особливо коли тобі кубик за комір влетів. Ти скавучав гірше за Альфу.
— Я не скавучав, я… я тренував акторські навички! — виправдовувався Ерік.

Кая тим часом крутилася довкола Альфи, наспівуючи:
— Альфа — газований пес! Альфа — карамельний пес!
Собака гордо гавкнув і вмостився так, ніби справді отримав нове звання.

— Мені найбільше запам’ятався гамбургевий, — заявив Лум, відкривши одне око. — Бо я встиг упіймати булочку і зробити собі бургер.
— А я пончиковий! — вигукнула Кая. — Бо він був солодкий, як свято.
— Ви вдвох — як меню, — засміявся Вирій. — Один про бургери, друга про пончики.

Усі засміялися. Навіть Альфа завив так, ніби сміявся разом із ними.

— Ми всі вижили в гастрономічному апокаліпсисі, — підсумувала Векс, — і тепер офіційно можемо називати себе… ну, хоча б «солодкою гвардією».
— Ні, — похитав головою Тео. — «Десертним батальйоном».
— «Сім’єю смаку», — лагідно сказала Лея.
— «Шампанське з перцем», — не витримав Ерік, знову підморгуючи Тессі.
— Добре, досить, — сміялася Тесса. — Ми вже перебрали з назвами.

Тиша поволі впала, але вона була доброю — теплою, спокійною, із запахом сонця й карамелі. Кожен почувався частиною чогось більшого, ніж просто пригода. Це була сім’я. І, як би там не було, вони знали: наступного разу, коли небо знову вирішить жартувати, вони зустрінуть його разом.

Міні-сценка після епілогу — «Щоденник їстівного апокаліпсису»

Увечері діти оголосили серйозний проєкт: скласти «Щоденник їстівного апокаліпсису».

— Ми будемо записувати всі дощі! — урочисто сказала Кая, тримаючи в руках злиплий блокнот (колись білий, тепер у плямах шоколаду).
— І робити смішні назви, — додав Лум, уже гризучи олівець.

Вони почали по черзі диктувати:

— «Борщовий потоп».
— «Ікорний кабачкострах».
— «Гамбургепад».
— «Міні-піцевий град».
— «Суперсупова буря».
— «Фруктово-ягідна райдуга».
— «Шоколадний Армагеддон».
— «Сирний фронт».
— «Пончикопад і печивозлив».
— «Крижано-газований вибух».

Альфа в цей момент клацнув зубами й проковтнув злиплу крихту печива.

— Ага, і ще «Альфова вечеря», — промовила Кая, сміючись. 

Ерік записав на папері назву.

Лум підняв голову, серйозно зиркнувши:
— Треба буде видати це книжкою. «Хроніки їстівного апокаліпсису».
— Ага, — засміялася Кая, — і ми будемо головними героями!
— Ви вже головні, — сказав Ерік, слухаючи їх.
— І, схоже, головні редактори, — додала Тесса, дивлячись, як вони старанно пишуть. Попри те, що діти ще не вміли писати, дорослі допомагали в цьому. Лум і Кая тільки малювали, щоб було красиво.