76.4 — Кава-пряність: гострий ранковий сюрприз

Кухня все ще жила відлунням сміху після «яєчної зради» Тесси, коли Векс неквапом підняла чашку кави. Вона любила ранковий ритуал — запах обсмажених зерен, ніжну гіркоту з ледь відчутною солодкістю. Кава для неї була більше ніж напій: це був спосіб зібратись докупи, підготуватись до нового дня, створити відчуття стабільності.

Але цього разу ковток виявився неочікувано… пекучим.

Векс різко сіпнулася, очі її розширилися, обличчя спалахнуло. Вона закашлялася, приклавши руку до губ.

— ХТО додав у каву перець чилі?! — її голос зірвався так, що навіть Альфа з-під столу підняв вуха.

Усі застигли. Тео спершу виглядав так, ніби сподівався, що Векс посміється. Але коли побачив її обличчя — червоні щоки, гнівний блиск у погляді, затремтів.

— Е-е-е… я, — зізнався він, піднявши руки, мов здався поліції. — Це був жарт! Я… думав, ну, знаєш… трохи «пікантності» зранку.
Векс різко поставила чашку на стіл так, що рідина хлюпнула.

— Ти ж знаєш, що я цього не терплю! — її голос був наповнений образою. — Я… я ще з дитинства ненавиджу гостре!

В кімнаті запала тиша. Навіть Тесса перестала сміятися, а Лея зціпила губи, намагаючись не встрявати.

Векс відвернулася, плечі її напружилися. Вона повільно промовила, голос тихий, але тремтливий:

— У моєму дитинстві… мене часто змушували їсти гострі страви, навіть коли я благала «не треба». «Щоб звикала», казали вони. Я плакала, в мене пекло горло, болів живіт, а вони тільки сміялися. І тоді я відчула себе… беззахисною. Саме тоді для мене гостре стало символом страху, болю та неповаги.

Тео відчув, ніби його серце вмить стислося. Він зробив крок до неї, простягнув руку, але вона відсунулася, обережно, ніби боячись знову отримати удар по минулому.

— Векс… я не знав, — прошепотів він, — я справді думав, що це буде смішно. Я не хотів тобі боляче.

Вона кинула на нього холодний, гострий погляд, а тоді без слова підвелася з-за столу. Її рухи були точними, контрольованими — навіть у гніві вона залишалася граціозною. Альфа тихенько скавулькнув і поспішив за нею, наче розумів, що їй потрібна підтримка.
— Ну от, — пробурмотів Тео сам до себе, — ти зробив «жарт року». Молодець, Тео.

Тиша повисла, ніхто не наважувався жартувати. Нарешті Ерік кашлянув, але слова застрягли. Лея тільки зітхнула:

— Сам розгрібай, — кинула йому. — Інакше — не пробачить.

Того ж дня Тео почав операцію «Вибачення». Він зайшов у квітковий магазин і повернувся з величезним оберемком ромашок — тих самих, які Векс любила з дитинства, бо вони нагадували їй про щасливі літні дні в бабусиному садку, коли сонце золотило листя, а легкий вітер носив запах меду та свіжої трави. Ті моменти, на відміну від дитячих обідів з гострим, були її маленьким світом безпеки.

— Для тебе, — пробелькотів він, намагаючись посміхатись.

Векс лише глянула на нього крізь відчинені двері й сухо сказала:

— Постав на стіл.

Він поставив і пішов. Але не здався.

У обіді він узявся готувати її улюблену страву — пасту з вершковим соусом і грибами. Він нарізав овочі так старанно, що порізався, але навіть не зупинився, тільки обмотав палець рушником. Кожен рух був просякнутий увагою до деталей, як би він намагався виправити помилку пранку через саму рішучість та щирість.
Коли Векс повернулася на кухню, там вже пахло ніжним соусом. Тео стояв біля плити з таким виглядом, ніби збирався скласти клятву на вічність.

— Я хотів би, щоб ти знала: я пам’ятаю все, що ти сказала. І я ніколи більше не зроблю тобі боляче жартом, — він обернувся, очі його світилися щирістю. — Пробач мене, Векс.

Вона мовчки сіла за стіл, дивлячись, як він подає страву. Потім узяла виделку, скуштувала — і лише трохи розтанула.

Але Тео вирішив йти до кінця. Він витягнув гітару, сів навпроти й почав грати тиху мелодію — просту, майже дитячу.

— Це… для тебе, — сказав він і тихо заспівав:
— «Вибач, що я дурень. Вибач, що я клоун. Але я той, хто любить тебе сильніше за будь-який фаул».

Векс не витримала: куточки її губ здригнулися, і врешті вона посміхнулася.

— Ти… ідіот, — прошепотіла вона, але вже без злості.

Тео поставив гітару й підійшов до неї. Обережно торкнувся її руки.

— Твій ідіот, — відповів він.

Векс зітхнула й нарешті дозволила йому притулитися. В її очах ще жевріла образа, але поруч із нею вже тепліло пробачення.
Але Векс, хоч і пробачила, не збиралася сидіти без діла. Підступно посміхаючись, вона поглянула на Тео, що стояв у захисній позі біля плити, і подумала:

— Ну що ж… час трохи «пікантності» повернути, — шепотіла вона.

Її пальці тихо ковзнули до шафи з приправами, а серце затрепетало від передчуття нової маленької війни. Вона вже продумувала, як додати в його ранкову каву трохи «спецій», але так, щоб це було безпечно, але достатньо несподівано.

І в цей момент із коридору пролунав підозрілий шурхіт, а потім — хіхікання. Здавалося, хтось пробирався під ковдрою зі страшною секретною місією.