75.3 — «Динозаври, які жують кавуни»

Після першого хаотичного шквалу кавунів Лум і Кая вже повністю занурилися у створення власного світу на асфальті. Вони схилилися над крейдою і малювали динозаврів із величезними гарматами замість ріжків: червоні, зелені, з насінням, що летіло на всі боки, ніби маленькі червоні снаряди.

— Ось дивись, у цього динозавра замість зубів кавуни! — гордо показав Лум, торкаючись крейдою намальованої щелепи, що виглядала так, ніби щойно збила з ніг половину міста. Його очі світилися азартом і гордістю.

— А цей плюється насінням як кулемет! — підхопила Кая, підстрибуючи від радості. — Я дам йому ім’я: Сплюндрик!

Альфа тим часом намагався зрозуміти, що відбувається. Собака рив кавунові кірки на землі, нахиляючи голову вбік, неначе шукав динозаврові кістки. Кожен ковток соку був для нього відкриттям, кожен шматок шкірки — потенційним скарбом.

— Альфа, ти теж динозавр! — реготав Лум, махаючи рукою, щоб крикнути на всю вулицю.

— Гав-гав! — підхопив пес, стрибнувши на чергову липку купку, ковзаючи лапами й завдяки цьому виглядав наче каскадер із цирку. Хвіст розкидав сік у всі боки, бризнувши на Лумове взуття.

— Ой, дивись, він насичив свій шедевр соком! — сміялася Кая, підстрибуючи і вдаряючи маленькими руками по розмальованій «гарматі» динозавра, немов підживлюючи його силою свого сміху.

Дорослі намагалися утримати контроль, але хаос перемагав. Векс стояла поруч із Тео, стримуючи сміх, і неодноразово ледве не впала сама, намагаючись не вляпатись у липку червону калюжу.

— Леле, — сміялася вона, вказуючи на Лума, який розмальовував «кавунячий шолом» на динозаврі, — вони перетворюють хаос на мистецтво!

— Ха, мистецтво чи апокаліпсис? — відповів Тео, нахиляючись, щоб підняти з-під колін маленький кавуновий уламок. — Мистецтво з червоним соком.

— Мені здається, що я вже не бачу тротуару під ногами, — додала Векс, хитаючи головою. — Але знаєш що? Це кумедно. Дуже кумедно.
— Ага, — підхопив Тео, махаючи рукою на червоні бризки, — наче ми потрапили в мультик, де кавуни замінюють усе на світі.

Ерік стояв збоку, тримаючи Тессу за руку, і спостерігав за «битвою динозаврів».
— Ви бачили? — вигукнув він із драматизмом. — Це точно прибульці! З космосу! Армія кавунових динозаврів атакує місто!

Тесса закотила очі, але не втрималася від сміху:
— Та годі, Ерік. Вони ж смішніші за будь-який фільм про прибульців.

— Так! — підхопила Кая, підстрибуючи. — Космодинозаври!

— Гав! — Альфа, підхопивши шматочок шкірки, стрибнув у повітря й «атакував» невидимого прибульця. Його лапи ковзали по липкій м’якоті, а хвіст розкидав соковиті бризки у всі боки.

— Він наче справжній герой… — прошепотів Лум, захоплено спостерігаючи, як собака ганяється за наступним кавуном.

— І справжній циркач! — підхопила Кая, реготучи. — Він точно потрапить у Книгу рекордів!

Лея стояла поруч із Вирієм, прикладаючи руку до живота. Вона морщила носик, намагаючись не вдихнути кавуновий запах, який дратував її чутливий нюх у другому місяці вагітності.
— Ух… пахне… — прошепотіла вона, напружуючись, ледве стримуючи гримасу.

Вирій м’яко взяв її за руку й відвів трохи вбік, ніжно обіймаючи за талію.
— Тримайся за мене, — промовив він, нахиляючись і торкаючись лобом її скроні. — Я знайду джерело цього арбузного хаосу і зроблю так, щоб ти не постраждала.

Лея повільно видихнула й опустила плечі, притулившись до його грудей. Її очі блищали вдячністю, а губи ледь піднялися в посмішці.

— Дякую, Вирій… — тихо сказала вона, відчуваючи тепло і спокій навіть серед кавунового апокаліпсису.

— Завжди, — шепотів він, проводячи пальцями по її спині, так щоб вона відчувала тільки його турботу й ніжність.

— Ох, тепер я розумію, чому весна буває капризною, — усміхнулася Лея, трохи розслабивши плечі. — Вона завжди підкидає щось незвичне.

— Ага, — відповів Вирій, злегка посміхаючись. — Навіть якщо це кавуни з космосу… або щось гірше.

Поки дорослі утримували Лея й Вирія, а Векс із Тео ледь не втопилися в липкій калюжі, діти продовжували будувати свій абсурдний світ: малювали динозаврів із гарматами, що стріляли кавунами, домальовували маленькі «кавунячі будинки», розфарбовували тротуар у червоний і зелений, а сміх і гомін лунали так голосно, що здавалося — навіть кавуни, які ще падали, на мить завмерли, слухаючи цю дивну симфонію.

— Дивись! — крикнув Лум, — у цього динозавра замість зубів кавуни, а в того гармату на спині!

— А тут насіння летить як справжні кулі! — додала Кая, показуючи пальцем на малюнок із кулями насіння, що розліталися по асфальту.

Альфа тим часом продовжував «розкопки», риючи шкірку й шукаючи уявні кістки, наче справжній археолог динозаврів.

— Мамо! — заголосила Кая. — Він знайшов динозавра!

— Оце так! — сміявся Лум. — Ми з Альфою — командний дует!

І в цей момент герої, хоч і оповиті кавуновим хаосом, сміхом, соком і поцілунками, відчували дивний порядок: усі разом, діти й дорослі, собака і навіть хаос, який, здавалось, став їхнім союзником.