74.10 — «Детективи на сліді маніяка»

Кухня все ще дихала солодким безумством, яке залишилося після останнього зіткнення. Стіни тягнулися липкими карамельними смугами, наче хтось малював на них медовими пензлями. Підлога, навіть після зусиль Еріка, світилася від застиглих калюж сиропу, і кожен крок лунав дивним чваканням. Лише частину хаосу вдалося прибрати: битий посуд був складений у відро, кілька клейких плям затерті до блиску, але загальна картина виглядала так, ніби тут пройшов кулінарний апокаліпсис.

Ерік відкинув ганчірку й важко опустився на стілець.
— Ну, все, що міг, я прибрав… Але серйозно, хто тепер у цій кухні ризикне щось готувати? Тут будь-який кухар пустить сльозу.

— Я, — тихо буркнув Лум, облизуючи карамель з пальця. — Тут завжди знайдеться що поїсти.

— Ага, головне — не вибухнути, — кинула Тесса, кидаючи на стіл аптечку й ножа. — Досить жартів. Ми втратили Лею. А Чокі… Він не буде чекати.

— Та яка різниця? — Векс закотила очі, ставлячи аптечку на стіл. — У нас проблеми масштабом із цілий світ. Лея в руках маніяка. Хто знає, що він з нею робить зараз?  
  
Усі замовкли. Тиша нависла так важко, що навіть годинник на стіні цокав занадто голосно. Вирій нахилився над картою міста, розгорнутою на столі. Його пальці водили по районам, по старим складам, по околицям, по місцям, які могли бути притулком для божевільного.

— Якщо б я був Чокі… — прошепотів він. — Де б я сховався?

— У кондитерській! — гордо вигукнув Лум, ніби це найочевидніша річ у світі.

— Або в холодильнику морозива! — додала Кая, плескаючи в долоні.

— Діти… — Тео втомлено провів рукою по обличчю. Його перев’язане плече відгукувалося болем, і він був надто виснажений для дитячих фантазій. — Він мислить складніше. Йому потрібне місце велике, ізольоване, де можна сховати й пастки, і заручницю.

— Старі склади, — припустив Ерік. — Там ще з радянських часів залишалися цистерни з сиропом. Ніхто їх давно не перевіряв.

— Або порожні кав’ярні, — кинула Тесса, притримуючи на собі теплу куртку. — Ми ж бачили десятки зачинених вивісок «Ремонт» і «Закрито». Може, це прикриття.

— Школа кулінарії, — задумливо сказала Векс. — Там усе під боком: і цукор, і борошно, і кухня. І ніхто б не здогадався.

Альфа під столом раптом підняв голову, шерсть на його загривку стала дибки. Він насторожено загарчав.

— Бачите? — Вирій кивнув. — Він чує її, але слід нечіткий. Ми досі не знаємо, де саме.

І тут — шльоп! — на стіл впав мармеладний ведмедик. Всі здригнулися.

— Я… — зойкнув Ерік, відсахнувшись. — Я думав, це знову пастка!

— Це я! — вигукнув Лум, витягуючи з кишені липкий обгорток. — Дивіться, що я знайшов!

Кая одразу вихопила знахідку й заходилася її розгортати. Але швидко зупинилася, зморщивши носа:
— Тут малюнок… Я не вмію читати.

Вона підсунула папір Вирієві. Той взяв його обережно, бо флаєр був напіврозірваний, краї склеєні цукром.

— Це реклама… — пробурмотів він.

На папері було видно мальованих дітей у святкових ковпаках, які тримали величезні торти та цукерки. Позаду височіла будівля — фабрика з казковими вежами, схожими на льодяники, і димарями, з яких здіймалися химерні клуби рожево-зеленої пари. Половина тексту бракувала: одна частина згоріла, інша злиплася так, що розібрати неможливо. Але кілька слів усе ж вціліли: «…майбутнє — фабрика десертів… ласкаво просимо».

— «Чарівна смакота»… — дочитала Векс, нахилившись над його плечем. — Та сама легендарна фабрика, яку закрили ще років десять тому.

— Вона величезна, — додав Тео, нахмурюючись. — Ідеальне місце для пастки.

— Саме там він, — твердо сказала Тесса. Її очі блиснули, і вона підвелася так рішуче, що стілець ледь не впав. — І Лея теж.

— Почекай, — Тео підняв руку. — Ми не можемо так просто рвонути. Потрібен план.

Векс уже почала збирати речі:

— Я беру аптечку й ніж.

— Інструменти зі мною, — сказав Тео. — Хоч однією рукою, але я розберу будь-який механізм.

— Ліхтарі й металеві палиці — моя відповідальність, — піднявся Ерік, передаючи один ліхтар Тессі. — Якщо на нас знову чекають карамельні тенета, буде чим прорубати шлях.

— А ми?! — в один голос вигукнули Лум і Кая.

Вирій на мить заплющив очі, потім зітхнув:
— Ви підете з нами. Але без дурощів. Ваше завдання — сигналити.

— Ми будемо кидати десерти! — радісно вигукнув Лум. — Один — біда, два — велика біда, три — все пропало!

Кая підняла руку:
— Я головна за тістечковий код!

— Боже… — зітхнула Векс, застібаючи куртку. — Ми реально йдемо рятувати життя, покладаючись на пиріжки?

— Принаймні це креативно, — усміхнулася Тесса, ховаючи в кишеню металеву палицю.

Дорога до фабрики була мовчазною. Квітневий вечір дихав холодом, температура трималася десь біля +15°C, але через сирість усі щільніше закуталися у свої куртки. Альфа йшов попереду, його ніс працював, як живий компас. Час від часу він спинявся, вдихав повітря й різко рвав далі.
— Він відчуває її, — прошепотів Вирій, гладячи пса. — Він веде нас правильно.