74.9 — «Завод солодких мук»

Завод височів на околиці міста, ніби покинутий гігант, який ще пам’ятав кращі часи. Його стіни — колись яскраво-жовті, мов обгортка цукерки, — тепер були вкриті іржею та темними підтьоками, ніби хтось проливав шоколадні ріки крізь тріщини. Вікна замуровані плитами, але зсередини пробивався тьмяний рожевий і зелений блиск — немов самі стіни дихали неоном нічного ярмарку. З димарів виривалися клуби пари, солодкі й задушливі, що розтікалися над дахами, змушуючи повітря пахнути ваніллю, карамеллю й горілим цукром.

Всередині було ще гірше. Сотні конвеєрів рухалися безупинно, наче завод досі працював на повну силу. Стрічки транспортували цукерки, торти, мармеладні фігурки, що падали у ванни з глазур’ю. Стіни виблискували кольорами, як у гігантському ляльковому домі. Але вся ця «солодка краса» віддавала чимось зловісним: лампи миготіли, і в кожній тіні вчувалася небезпека. Звуки — дзижчання механізмів, дзенькіт металу, хлюпання сиропу — створювали відчуття, ніби опинився у величезному шлунку, який усе перетравлював.

У центрі цього липкого царства — зал, перетворений на «кімнату катувань». Там, де колись, мабуть, стояли ванни для тіста, тепер вишикувалися столи, вкриті десертами: від пончиків до цілих тортів, від морозива в металевих чашах до марципанових статуеток. На підлозі стояли відра з цукровим сиропом, що парував. Повітря було таким густим і приторним, що хотілося вирватися на холод.

У самому центрі — Лея.
Вона сиділа на металевому стільці, перев’язана карамельними стрічками, що обпікали руки липкістю. Її волосся злиплося від цукрового пилу, а губи були бліді. Вона намагалася відвертати голову, відчайдушно стискаючи зуби, але очі вже видавали, що сили вичерпуються.

Перед нею стояв Чокі. Його шоколадне тіло поблискувало у світлі миготливих ламп. Очі, ніби намальовані кремом, світилися одержимістю. У руках він тримав ложку з кремом, а за спиною — таця, повна десертів, які здавалися нескінченними.

Він нахилився до Лееї, і його голос, солодкий, як карамель, такий же липкий і огидний, пролунав:

— Їж… Їж, маленька… Солодощі твої друзі. Ти повинна їх любити.

— Ні… — прошепотіла Лея, відвертаючи голову. — Не можу…

Він роздратовано стиснув кулак.

— Можеш! І мусиш! — різко гаркнув Чокі, хапаючи її підборіддя липкими пальцями. — Ти з’їси все. І тоді вони тобі стануть мукою!

Він спробував розтиснути їй щелепу. Лея пручалася, тремтіла всім тілом, але сили були не рівні.

— Їж! Їж! — його крик лунав, ніби удари молота. — Від цього не втекти. Солодке — твоя в’язниця!

Він втиснув ложку з кремом їй у рот. Лея закашлялася, намагаючись виплюнути, але Чокі одразу ж притиснув долоню до її губ.

— Ковтай, пташко… — прошипів він. — Кожен шматочок зламає тебе. Ти станеш такою, як я хотів!

Сльози покотилися Лєїними щоками. Їй нудило, груди судомно стискалися, а в голові пульсувала лише думка: «Врятуйте мене… будь ласка…».

Чокі відкинувся назад, дивлячись на неї з божевільним задоволенням, і повів рукою по ряду тортів:

— Тут сотні смаків. І всі вони твої. Ти все з’їси. Крихта за крихтою, шматок за шматком… І тоді ти зрозумієш: десерт — це мука. Найсолодша мука у світі!

Лея знову відвернулася, вириваючи з себе сиплий крик:

— Я не твоя лялька!

Але Чокі лише сміявся. Його сміх лунав усіма залами заводу, дзвенів у трубах і конвеєрах, змішувався з дзижчанням механізмів і шипінням сиропу.

Її свідомість почала плутатися. Надлишок солодкого, приторний запах, відчай — усе зливалося в калейдоскоп марення.

Раптом їй здалося, що торти на столах ожили: вони піднімалися, розкривали «пащі» з крему, сміялися, і десятки маленьких марципанових чоловічків із цукровими очима потягли до неї ручки:

— Їж нас, Леееея… ми такі смачні…

Вона здригнулася, намагаючись відвести погляд, але навколо було лише те саме. Пончик, що котився по конвеєру, раптом «зупинився» й відкрив зубасту посмішку, схожу на пащу акули.

— Ні… цього нема… цього нема… — схлипувала вона, але марення тільки посилювалося.

На мить їй здалося, що серед цього цукрового божевілля з’явився Вирій. Він простягав до неї руку й говорив лагідним голосом:

— Лейо, тримайся, я тут…

Але коли вона наважилася торкнутися його пальців — вони розтанули, перетворившись на карамель, що липко стікала з її руки.

— Ніііі! — закричала вона, втрачаючи відчуття реальності.

Чокі схопив її за щоки, змушуючи дивитися йому в очі:

— Так, моя солоденька, так! Бачиш? Навіть твої мрії — це цукор. Все навколо тебе солодке. Ти не втечеш.

Його сміх знову рознісся залами, і Лея відчула, що завод, мов живий, почав дихати разом із ним — стіни ритмічно здригалися, конвеєри гуркотіли голосніше, ніби сама будівля глузувала з неї.

Її серце калатало, а тіло тремтіло від цукрової отрути й страху. Десь усередині лишалася крихта сили, крихта надії… але Чокі дедалі сильніше намагався поглинути навіть її.

І завод, мов величезна пастка, чекав, щоб остаточно зімкнутися.