72.12 — «Опудало з ковбас і снігу»

На площі вирувало свято: акордеони дзвеніли так, що навіть голуби на дахах підстрибували від несподіваних акцентів, ложки цокали ритмічно, наче маленька армія дерев’яних барабанщиків, а запах меду, масла й диму від самоварів змішувався в густий туман, від якого хотілося одночасно танцювати й жувати.

— Так, — протягнув Лум, з урочистим виглядом витягуючи з торби цілий оберемок сосисок. — Якщо ми вже рятуємо весну, то наше жертвопринесення мусить бути… ковбасним!

— «Ковбасним»? — Кая закотила очі, але сміх усе одно прослизнув у її голос. — Ти взагалі іноді чуєш, що ти кажеш?

— Чую, — гордо відповів Лум. — Це не маячня, це мистецтво! — і з тим він встромив дві довгі ковбаси у снігову купу, мов руки.

Альфа підскочив і хапнув ковбасу зубами. Лум заволав:
— Альфа, віддай! Це не для тебе! Це святе мистецтво, ти ж розумієш!

Собака глузливо завиляв хвостом і зробив вигляд, що ковбаса ось-ось опиниться в нього в шлунку. Кая ледве встигла перехопити кінчик і відняти.
— Якщо мистецтво таке смачне, то не дивно, що воно коротко живе, — сказала вона, ховаючи ковбасу вище.

Тим часом дорослі не могли всидіти осторонь. Тео, з серйозністю архітектора, почав викладати снігові грудки у форму тулуба:

— Тут потрібна симетрія. Візуальний баланс. Якщо вже зима йде, то хай принаймні красиво.

— Баланс, кажеш? — Векс підскочила до нього й накинула на шию вінок із сосисок, наче корону переможцю «Євроопудало». — Тепер ти головний дизайнер жахіть.

Тео скосив на неї очі, але куточки губ здалися: усмішка таки прорвалась.
— І ти кажеш, що я занадто серйозний?

Ерік, закотивши рукави, урочисто посадив товсту паляницю на голову опудала.
— Ну все, це офіційний мозок. Хлібний інтелект!

— Мозок із хліба? — Тесса підняла брову. — Ти гірший за Лума.

— Гей! — обурився Лум. — Я тут борюся за мистецтво ковбаси, а мене порівнюють із хлібною головою!

Вирій тим часом неквапно обійшов скульптуру, погладжуючи підборіддя.
— Гм… трохи… лякає.

— «Трохи»? — Лея розсміялася, обіймаючи його за руку. — Це найстрашніше опудало, яке я бачила. Весна його побачить і втече назад у сніги.

Діти й дорослі працювали разом: ковбасні руки, сосискові пальці, намисто з сардельок, очі з варених яєць, носи — морквина та ще одна ковбаска збоку, щоб точно виглядало абсурдно. А на грудях хтось причепив картопляний соняшник, що розповзався парою.

— Воно виглядає… — Кая спробувала підібрати слово.

— Чудово! — урочисто вигукнув Лум, піднявши руки, наче диригент. — Абсурд — це нова краса!

Натовп вибухнув сміхом. Діти підстрибували, люди знімали все на телефони. Хтось закричав:
— Це геніально! У нас буде свій музей абсурду!

— І що тепер? — запитала Тесса, підперши руки на боки.

— Тепер… ритуал, — урочисто відповів Лум і вихопив у Каї млинець. Він жбурнув його прямо в груди опудалу.

Млинець заліпив сосисковий торс. Мить тиші — і площа вибухнула реготом.

— Моя черга! — Кая, сміючись, метнула свій млинець у хлібну голову.

Діти дружно кинулися наввипередки кидати млинці. Один прилип до ковбасного намиста, другий — до «руки». Альфа носився й ловив ті, що відлітали убік, сам сміявся по-собачому, захлинаючись гавкотом.

— Гей! Я теж хочу! — Векс жбурнула з такою силою, що млинець плюхнувся просто на «обличчя».

— Ха! Гарний постріл! — Тео підморгнув і додав свій: «На точність!».
Ерік зробив театральний жест, підкинув млинець угору й зловив його прямо в центр грудей опудала.
— Майстерність!

— Майстерність обливати їжею сосиски, — пирхнула Тесса, але сміялась.

Поступово вся ця «скульптура» вкрилася золотими плямами млинців, ніби пройшла кулінарну битву. І раптом — шипіння.

Ковбаси почали випускати пару. Спершу легенько, потім сильніше. Сніг під ними шипів, ніби хтось увімкнув чайник. Сосиски підстрибували й крутилися, немов ракети. Одна відлетіла й приземлилася прямо на капелюх Вирія.

— Святе сало! — вигукнув він, стягуючи «сосиску-метелика».

Натовп реготав так, що навіть музика стихла.

А тоді снігова основа спалахнула дивним полум’ям: не справжнім вогнем, а різнокольоровими іскрами, мов святковий феєрверк. Обличчя людей сяяли в цьому світлі, у когось від захвату навіть очі заблищали сльозами.

— Це знак! — прошепотала Лея, стиснувши руку Вирія. — Весна прийде точно.

— Якщо не злякається цієї ковбасної химерії, — пробурмотів він, але голос його був теплий.

Опудало осідало, шипіло, пускало клуби пари, доки останній вибух пари не розніс його врозтіч. Ковбаси впали на сніг, сосиски покотилися поміж натовп, діти кинулися їх збирати, наче трофеї.

— Оце так фінал! — Лум підкинув руки. — Весна офіційно викликана ковбасою й млинцями!

Кая сміялася, витираючи сльози. Вона легенько штовхнула його плечем:
— Ти ненормальний.

— Ненормально чарівний, — він підморгнув, і вона вдарила його по руці, але щоки зрадливо почервоніли.