72.10 — «Пічка, яка зберігала сонце»

За рогом святкової площі, де ще лунали дзвінкі голоси дітей, брязкіт сковорідок і пахло корицею з гарячих налисників, височів старий будиночок. Його вікна були забиті дошками, на дверях ще трималися обірвані плакати «Зустріч весни 1999», а штукатурка тріскалася, немов хтось її гриз.

— Тут ніби час зупинився, — прошепотіла Кая, проводячи пальцями по стіні.
— Ага, — погодився Лум і скривився. — Зупинився, присів і їсть вареники з цибулею. Чуєш? — він удавано втягнув повітря. — Прямо запах вчорашньої вечері.

Кая пирснула від сміху, але швидко прикрила рота долонею, бо всередині панувала така тиша, що навіть їхні кроки луною котилися по стінах.

Альфа ж крутився, мов заведений компас: то обнюхає розбиту підвіконну плитку, то вчепиться зубами в ганчір’я, що звисало зі стелі. І раптом загавкав, завмерши біля стіни, де колись хтось намалював жовте сонце. Малюнок майже стерся, але серед сірої цегли він світився, немов пляма тепла посеред холоду.

— Дивись! — нахилилася Кая й торкнулася. — Відчуваєш? Тепло!
— У місті мороз мінус п’ятнадцять, а тут? — Лум підняв брову, підсвітивши ліхтариком. — Хтось сховав батарею у стіні?

Він постукав кулаком, і пролунало глухе «бум». Камінь відповів, немов за ним щось порожнє.

— Це ж піч, — здогадався він. — Дивись, бачиш шви?

Альфа нетерпляче заскавулів і почав дряпати лапами цеглу. Кая допомогла: пальці намацали трохи розхитаний шмат. Залізо скрипнуло, і нарешті важкі заслінки піддалися.

Всередині — темрява. І лише коли Лум підсвітив, вони побачили маленьку дерев’яну скриньку, перев’язану червоною стрічкою, яка вже потемніла від часу. Вона стояла там, наче хтось сховав подарунок і… забув.

— Ну от, — видихнув Лум. — Сховати у піч — геніально. Бо кому спаде на думку лазити у стару грубу? Хоча, — він чхнув від пилюки, — явно не я.

Кая простягла руки. І одразу здригнулася.

— Вона тепла… — прошепотіла. — Як ніби щойно з духовки!

— То може, там пиріжки? — Лум спробував пожартувати, але в голосі бриніла справжня тривога.

Вони перезирнулися. Їхні очі світилися в темряві, ніби в обох одночасно засвітилася надія.

— Разом? — запитав він тихо.
— Разом, — кивнула Кая.

Вони розв’язали стрічку. Скринька рипнула. І раптом зсередини вирвалося сяйво — тепле, золоте, майже живе. Світло залило простір, заграло на стінах, освітивши павуків, що в паніці втекли у свої щілини.

Усередині лежав амулет у формі сонця. Його промені, витончені й ніжні, світилися так, ніби хтось сховав у дерев’яній коробці шматок ранкового світанку.

— «Ключ весни»… — прошепотіла Кая. Серце її билося так гучно, що вона боялася: Лум зараз почує.

Амулет пульсував теплом, наче дихав. Лум простягнув руку, торкнувся — і водночас його пальці зустріли пальці Кає. Світло обвило їхні руки, і на мить усе навколо зникло.

— Найкрасивіше, що я бачив, — прошепотів він, дивлячись не на амулет, а на неї. — Після тебе, звісно.

Кая почервоніла так, що навіть сяйво амулета не могло цього сховати. Вона поспіхом вийняла його й сховала в кишеню.

— Не час для компліментів, — пробурмотіла вона, хоча куточки її губ тремтіли від усмішки. — Якщо хтось його сховав — значить, є й той, хто не хоче весни.

Альфа загарчав, вуха насторожилися. З вулиці, крізь щілини у дверях, долинали сміх і музика ярмарку. Та в цьому будиночку, наче відгородженому світлом і пилюкою, згущалася інша атмосфера: таємниця і небезпека.

Лум зсунув плечима, ховаючи хвилювання за жартом:
— Ну все, починається справжнє розслідування. І я готовий поставити всі свої кишенькові гроші на те, що злочинець пахне підгорілими млинцями.

Альфа гавкнув, змахнув хвостом так, що мало не збив скриньку з рук Лума, і вони обоє розсміялися — напруження на мить спало.

Але за спинами тріснула дошка… і вони різко обернулися.