72.6 — «Млинець із сиром і шепіт під березою»

Після галасу на площі Лея потягнула Вирія трохи вбік. Вони минули крикливих дітей, стрибки Альфи й розсипані млинці та нарешті знайшли стару лавку під розлогим стовбуром берези, що тихо стережувала їх із своєю кришталевою білосніжною короною снігу. Тут було відносно спокійно — лише легке шелестіння сніжинок і слабке відлуння музики віддаленої площі, що нагадувало, ніби сама природа прислухається до їхніх кроків.

Лея вийняла із сумки невелику тарілку з млинцями із сиром і простягнула один Вирію.

— Спробуй цей, — сказала вона тихо, посміхаючись, — він ще теплий. Наче маленька весна в кожному шматочку.

Вирій обережно взяв млинець, його пальці злегка торкнулися рук Лєї. Вона відчула легке тремтіння, але на обличчі лише стримана посмішка.
— Ти завжди так майстерно робиш усе просте… — прошепотів він, відкушуючи маленький шматочок. — Здається, це не просто сир. Тут… щось відчутне.

Лея злегка похитала головою:

— Можливо, це магія твоєї присутності.

Вирій усміхнувся, трохи ніяковіючи, і нахилився ближче. Його голос став тихішим, майже шепотом:

— Знаєш… колись я бачив першу весну після довгої зими. Сніг танув повільно, а все навколо дихало новим життям. Кожен крок був відкриттям, кожен подих — маленьким дивом.

Лея затримала дихання, слухаючи його слова. Вони були такими щирими, такими ніжними, що серце невидимо розкривалося назустріч цьому голосу.

— І ти хочеш мені про це розповісти зараз? — тихо запитала вона, простягаючи Вирію ще один шматочок млинця.

— Так, — кивнув він, — бо коли поруч ти… здається, що і ця зима могла б перетворитися на весну.

Вони сиділи поруч, обмінюючись невеличкими шматочками млинців. Лея іноді обережно підносила його до губ, а Вирій час від часу торкався її пальців у відповідь, як би запрошуючи ще ближче.

— Ти впевнений, що це безпечно? — запитала Лея, поглядаючи на віддалену площу, де веселощі продовжувалися. — Ми залишилися майже наодинці…

— Іноді саме тут, у тихій тіні берези, можна почути найважливіше, — відповів він, притягуючи її руку до себе. — Іноді найцінніше не кричить, а шепоче.

Лея відчула, як він нахилився ближче, і у її вухо тихо пройшов легкий шепіт:

— Ця ніч… ця снігова казка… нехай вона буде нашою.

Вона злегка здригнулася від несподіванки, але серце прискорилося. Між ними виник невидимий зв’язок, ніжний і міцний одночасно, як перші промінці сонця після довгої темної ночі.

— І ти дійсно думаєш, що в млинець із сиром можна вкладати щось таке? — усміхнулася Лея, трохи сміючись.

— Можливо, — відповів Вирій, дивлячись їй у очі, — або це просто мій спосіб сказати: «Ти особлива».

Сніг кружляв навколо, падаючи на їхні плечі, а тепло від чашки і млинців створювало маленький острівок затишку посеред свята. Декілька пташок спалахнули у небі, додаючи кольору цій білосніжній сцені.

— Що, якщо я ніколи не захочу повертатися до галасу площі? — запитала Лея, притискаючись до нього трохи обережно, трохи грайливо.

— Тоді ми залишимося тут, — відповів Вирій, — у нашій власній історії, де кожен ковток і кожен шепіт мають значення.

Він злегка провів пальцями по її волоссю, і Лея відчула теплу хвилю, що пробігла по спині. Його очі, темні й глибокі, спалахували від ніжності й трішки від веселого виклику:

— Ця весна буде особлива, Лея. Для нас обох. Ми створимо власні традиції, власні миті. Можливо, одного дня… маленька істота, яка нагадуватиме тебе і мене водночас, буде сидіти тут поруч із нами і пробувати млинці.

Лея трохи похитала головою від несподіванки й одночасно від радості:

— Ти вже плануєш усе, навіть коли я не готова?

— Планувати — це не значить керувати, — відповів він, — це значить мріяти. І я мрію разом із тобою.

Вона усміхнулася, дивлячись на його серйозні, але теплі очі. Вони знову обмінялися шматочками млинців, цього разу смакуючи сир і ніжність моменту, і кожен ковток здавався наповненим обіцянкою, обережною надією на спільне майбутнє.

— Знаєш, — сказала Лея тихо, — ця лавка під березою стала найкращим місцем на світі.

— І я хочу, щоб ми поверталися сюди кожного року, — відповів Вирій, — щоб пам’ятати, що справжня весна починається не за календарем, а у серцях, де є довіра, турбота і трішки магії.
Сніг падав тихіше, ніж раніше, і час наче зупинився для них двох. Млинець із сиром перетворився на символ маленької магії, де кожен дотик, шепіт і погляд промовляли більше, ніж можна було сказати вголос. І водночас серця їхні повільно обмінювалися обіцянками: обережно, ніжно, як перші зелені пагони весни, що проростають крізь сніг.

Їхня весна обіцяла тепло, пригоди і щасливі моменти, де вони зможуть рости разом — як друзі, як союзники і, можливо, як сім’я. Вирій навіть у думках будував маленькі образи майбутнього: прогулянки на світанку, сміх дитини, що спробує перший сирний млинець, і тихі вечори під березою, де шепіт і любов будуть завжди поруч.

І хоча на площі ще лунав сміх і музика, тут, під тишею старої берези, Лея і Вирій створили власну весну — теплу, ніжну і майже вічну, де кожен поцілунок, кожен шматочок млинця і кожен шепіт мали значення.