68.5 — Список підозрюваних та "чайна" допитна

Слід, мов жартівливий зайчик, тягнув їх уперед — і завів просто до старого фургону, який стояв під навісом на сусідньому подвір’ї. Він виглядав так, ніби бачив не одне покоління пельменів: облуплена бічна дверка, підгниле колесо, запорошене скло. Але головне — десятки наліпок «Клуб любителів пельменя», які вкривали його, мов луска. Вони були всюди: на бортах, на дзеркалах, на ручці дверей. 

Навіть на задньому номері хтось приліпив смішного смайлика з підписом: «Я ♥ сметану».

— Господи, та це ж не фургон, а пересувна реклама, — прошепотіла Векс.
— Ні, це святиня, — із серйозним виглядом поправив Тео. — Я відчуваю ауру варених тістечок.

Лея, зібрана і рішуча, ніби адвокат на виїзді, сіла на перевернуте відро, розгорнула блокнот і сказала голосом, що не допускав заперечень:

— Так. Ми офіційно починаємо «чайне» інтерв’ю.

— Чайне? — здивувався Ерік, крутячи головою, ніби шукав невидиму камеру.
— Бо в холоді допитують не лампою, а чаєм, — пояснила Тесса й поставила посередині термос із ромашкою. Пар здіймався, ніби сигнал маяка. — Гарячий чай розв’язує язики краще, ніж будь-яке світло в очі.

— А ще зігріває, — додав Лум, який вже тримав кружку обома руками, гріючи щоки.
— А ще робить щасливим, — підтримала його Кая.

Вирій між тим суворо кивнув і вивів на планшеті заголовок:
СПИСОК ПІДОЗРЮВАНИХ:

- Місцевий кухар-екстраверт (так, Єнот).

- Гном з-під шафки.

- Кролик Мармелад.

- Хтось із сусідів (організатор вечірки).

— Почнемо з найнеймовірнішого, — промовила Лея. — Бо іноді саме неймовірне виявляється правдою.

Допит Єнота

Єнота знайшли не одразу — він сидів не під лавкою, як гном, і не йшов гордо, як Мармелад. Він… виліз із самого фургону, вбраний у білий фартух, який колись був чистим, але тепер сяяв плямами сметани й кетчупу. На голові в нього красувалася паперова кухарська шапочка, трохи перекошена, бо він постійно крутився й махав руками.

— Панове детективи! — гукнув він, розмахуючи дерев’яною ложкою, як диригент паличкою. — Це непорозуміння! Я, як культурний діяч гастрономічного фронту, влаштовував репетицію святкового перформансу!

— Репетицію? Вночі? — підозріло примружилася Лея.
— А коли ж іще? — обурився Єнот. — Вдень усі зайняті! Вночі — саме час співати «Оду пельменю»!

Він урочисто застукав ложкою по металу фургона й заспівав:
— «О пельменю, в сметані твоєму сяйві…»

— Дякую, досить, — перебив його Вирій, притискаючи пальцями перенісся. — Ви можете пояснити, чому вчора каструля з пельменями опинилася всередині сніговика?

Єнот знизав плечима так, що його фартух загойдався, як парус.
— Це ж інноваційна кулінарна подача! Я хотів створити ефект: «знайди тепло серед холоду». Це ж символіка! Арт-їжа!

— Арт-їжа… — пробурмотіла Тесса й занотувала. — «Єнот — вірить у символіку».

— Та він просто хотів похвалитися, — прошепотіла Векс Тео.
— І пельменями, і собою, — зітхнув Тео. — У нього завжди подвійна подача.

— Послухайте, — Єнот розкинув руки, і в цей момент з його кишені випала варена картоплина. — Я нікого не хотів налякати! Це мало бути свято. Таємна гастрономічна вечірка для всіх мешканців району. Я навіть придумав слоган: «Викопай своє щастя!»

— Викопай щастя… — скривився Ерік. — Ти ще скажи: «Закопай нерви і відкопай апетит».

— Гарна ідея, — захоплено погодився Єнот і одразу дістав блокнот, щоб занотувати.

— Єноте, — втрутилася Лея, — головне запитання: ти бачив когось стороннього? Хтось міг скористатися твоєю інсталяцією?

Єнот перестав крутитися, його очі стали серйознішими.
— Так. Коли ми ставили каструлю, я чув позаду дивні кроки. Маленькі, але впевнені. Я подумав, що то діти, але… вони співали інакше. Не гімн, а якусь дивну мелодію. Наче колискову.

— Колискову? — перепитала Кая, пригорнувшись до Лума. — Може, то сніговикові співали, щоб він заснув?
— А може, щоб прокинувся, — похмуро відповів Вирій.

Тесса підкреслила жирним у блокноті: «Єнот підтверджує сторонні кроки. Мелодія — не гімн, а колискова».

Єнот видихнув і театрально приклав руку до серця.
— Ось і все, що я знаю. А тепер, якщо ви дозволите, я хочу зварити нову порцію пельменів. Цього разу — з грибами. Для натхнення.

— Тільки не ховай їх у сніговиків, — буркнув Ерік.
— Ну… хіба що маленького, для краси, — підморгнув Єнот.

Допит гнома

З-під лавки, на якій умостився Лум, справді виглянув гном. Маленький, бородатий, з виглядом філософа, що бачив три зими більше, ніж хотів би. Його борода була вся в крихтах льоду.

— Я просто нюхав, — прошепотів він так, ніби зізнавався у великому гріху. Його голос був м’який, як подушка після свята. — Нічого не крав. Але я бачив.

— Що саме? — нахилилася Лея, і її серйозний погляд змусив гнома нервово засмикати бородою.