68.2 — Нос-пельмень і пар, що не бреше

Наступного ранку сонце тільки-но торкнулося дахів, і сніг блищав, ніби хтось розсипав по ньому цукор-пудру. Мороз малював на вікнах прозорі візерунки — крихітні замки та вежі, ніби сам хотів долучитися до гри в архітектуру.

Лум прокинувся першим. Йому було 4 роки і 8 місяців, і він був упевнений: спати довго — це щось підозріле, майже злочинне. Герої завжди прокидаються рано, інакше всі пригоди втечуть від них. Він схопив із кухонного столу чашку теплого молока, зробив ковток і вибіг у двір.

Холод одразу вкусив його за щоки, і з носа побігла крапля. Він витер її рукавицею й завмер. Перед ним стояв учорашній сніговик. Тільки тепер із ним щось було зовсім не так.

— Кайо-о-о! — закричав він, так що навіть ворони, які ще спали на дереві, з переляку злетіли. — У нашого сніговика нос — пельмень!

За хвилину Кая вискочила слідом, ледве натягнувши шапку на свою ще скуйовджену голову. Куртку вона забула, а замість шкарпеток була в рожевих капцях.

— Що? — протерла очі, та щойно глянула на сніговика, заклякла.

Замість моркви з його обличчя нахабно стирчав справжній пельмень. Блідий, пухкий, з маленькою тріщинкою, крізь яку навіть виднілася начинка. І ще — зі сніговикового рота клубами валив пар. Пар із запахом… сметани!

Схоже, те, що причепив замість носа Лум, було замінено пельменом.

Кая ахнула, прикрила рот долонями й захрипло прошепотіла:
— Він… живий?!

— Не знаю... — пожав плечима Лум.

— Я ж казала, що у нього є серце! — гордо вигукнула Кая і розвела руки, як справжній пророк.

Лум лише обурено додав:
— Ага! Але серце з пельменя? Це якось нечесно! Я думав, буде крутіше!

Будинок заворушився миттєво.

Лея визирнула у вікно, обгорнута в килимок, мов у королівську мантію.

— Що там за галас? — пробурмотіла вона, але очі вже округлилися від видовища.

Вирій у цей час пив чай на кухні, а ноутбук уже чекав на столі. Крик дітей змусив його підскочити так різко, що він ледь не залив клавіатуру чаєм.

— Якщо це ще одна «знахідка року», — пробурмотів він, — я мушу мати дані!

Хапаючи ноутбук під пахву, він за хвилину був на подвір’ї.

Тесса в коридорі натягувала рукавички. Вона завжди казала:

— Справжній детектив ніколи не торкається доказів голими руками. Навіть якщо це їжа.

До кишені полетів блокнот, у другу — ручка, а поверх куртки вона накинула шалик — не стільки для тепла, скільки для стилю.

Векс і Тео вийшли з під’їзду, несучи оберемок шарфів. Векс, ще зі сном у голосі, підняла термос із чаєм, але, побачивши сніговика, ледь не вилила все на сніг.

— Це що за… новорічне блюдо?

— Це мистецтво, — припустив Тео, але в його голосі чулося тривожне «а раптом ми в халепі?».

А Ерік у цей час саме збирав розсипані дрова біля сараю. Почувши крик, він кинув усе й вхопив лопату, наче зброю.

— Якщо цей сніговик оживе й почне нападати, я перший, хто його відлупцює! — грізно заявив він.

— Ти ще скажи, що арештуєш його за незаконне приготування пельменів, — усміхнулася Тесса, підбігаючи.

— Якщо він зізнається, що варив їх без мого рецепта, тоді точно арештую, — підморгнув Ерік і став біля неї так близько, що їхні плечі торкнулися.

— Це не просто мистецький акт, — серйозно промовив Вирій, вдивляючись у клуби сметанного пару. — Тут справа з елементами кулінарної психології.

— Психології? — перепитала Лея, вже усміхаючись.
— Так. Пельмені — це символ дитинства. Хтось явно хотів залишити знак. Але чому саме у сніговика?

Альфа підійшов ближче, принюхався, і замість гавкоту несподівано видав низький протяжний звук. Він підняв морду до неба й затягнув мелодійний рик, що дивно нагадував хоровий гімн.

— Він співає пельменно-гімн! — захоплено закричав Лум.

— Альфа, перестань! — Тесса замахала руками. — Нас сусіди засміють!
Але собака гордо закінчив «арію» й почав розгрібати лапами замет біля сніговика.

Тесса обережно витягла пельмень-ніс у хустинку. Тримала його, як археолог тримає стародавній амулет.
— Теплий, пухкий, справжній… — пробурмотіла вона. — Як музика.
Ерік скептично підняв брову.
— Музика? Він кричить: «З’їж мене, поки не запізно!»

Лея тим часом дістала лупу (бо справжня детективка завжди має її при собі). Вона нахилилася ближче.
— Є сліди рук. Маленькі долоні. Можливо, дитячі. Але надзвичайно акуратні. Хтось вправний і точно не випадковий.

— А тут… — Вирій відсунув лаптоп і почав копати сніг руками. — Слід, ніби хтось заховав каструлю.

З-під шару снігу блиснув металевий обід. Вони обережно витягли каструлю. І справді — повна пельменів! Вони були ще теплі, наче хтось поставив їх лише кілька хвилин тому.

Кая розкрила рот:
— Це… сніговик-їдальня?!
— Або холодильник навпаки, — серйозно припустив Лум.
Тесса швидко занотувала:
— «Доказ 1: пельмень-ніс. Доказ 2: пар зі сметани. Доказ 3: сліди маленьких рук. Доказ 4: внутрішня каструля».