Розділ 68 — Справа про Загублені Пельмені в Снігових Кучугурах; 68.1 — Сніговикова рада

Сніг цього ранку рипів так, ніби він був у поганому настрої: «Я тут собі тихо лежав, а ви знову по мені топчетеся!» — але все одно піддавався дитячим черевикам. У дворі пахло морозом, металом гойдалки й чимось домашнім, ніби сніг теж хотів долучитися до гри.

Лум стрибнув у центр двору з виглядом генерала армії сніжинок. Його пуховик роздувався, наче він проковтнув повітряну кулю, щоки горіли, а очі світилися тим особливим блиском, який виникає тільки тоді, коли в голові визріває грандіозна дитяча ідея.

— Я зроблю носа! — урочисто вигукнув він і підняв до рота грудку снігу, ніби це був мікрофон на сцені стадіону. — І він буде такий великий, що ворони перестануть каркати від заздрості!

З-за кущів, куди вона закуталася разом із шарфом, вийшла Кая. Шарф був обмотаний навколо неї так щільно, що виднівся лише кінчик носа та очі, схожі на дві серйозні чорнички. Вона розглядала двір так, ніби оцінювала територію для стратегічного будівництва.

— А я зроблю шарфик для мого снігового, — промовила вона поважно, тримаючи в руках дві зелені шкарпетки різної довжини. — Оцей — для краси, а цей — для тепла. Але… може, йому ще буде холодно в серце?

— В серце? — здивувався Лум, витріщивши очі. — Сніговики ж не мають серця!

Кая підняла підборіддя гордо, як справжня командирка.
— Має бути. Інакше чого вони завжди такі веселі стоять?

— Це від дурості, — авторитетно мовив Лум. — Вони не думають, тому і сміються.

— Неправда! — образилась Кая й штовхнула його в плече.

— Правда! — не здався він.

У цей момент на них гавкнув Альфа — великий, кучерявий, мудрий собака, який давно вже призначив себе головним слідчим цього двору. Він ніби сказав: «Досить сперечатися, працюйте!» — і діти кинулися до справи.

Дорослі, звісно, спостерігали збоку, кожен зайнятий своїм.

Тесса стояла біля паркану, обіймаючи термос із какао, від якого йшов духмяний аромат кориці й шоколаду. У руках — блокнот, і вона вже щось старанно занотовувала.

— «Спостереження: діти створюють армію снігових істот. Ризик вторгнення: середній. Підозра на змову проти моркви — висока», — прошепотіла вона, закреслила слово «змова» і додала: «саботаж овочів».

Ерік, її союзник і чоловік, у цей час возив із сараю дерев’яні котушки та старі мотузки.
— Тессо, може, ми зробимо сніговикові гойдалку? — запитав він, усміхаючись своїм знаменитим «ось-ось буде дурниця»-усміхом.
— А може, йому ще й окрему квартиру? — хмикнула вона, але в очах промайнула іскра ніжності.
Ерік підійшов, торкнувся її плеча й поцілував у скроню.
— Заради тебе я б навіть сніговика оживив, — прошепотів він.
Тесса розсміялася, але в щоках у неї заграла та сама рум’яна фарба, що й у дітей.

Лея тим часом акуратно розгорнула пластиковий килимок і сіла, щоб не мерзнути. У руках у неї була книжка, але вона більше дивилася на дітей, ніж читала.
— Вирію, подивися, як вони серйозно працюють, — сказала вона з усмішкою.
— Це стратегія, — відгукнувся Вирій, не відриваючи очей від ноутбука. На екрані світилася таблиця з його власними примітками: «Температура: −6°С. Швидкість вітру: 3 шепітних підморгу. Ймовірність падіння дорослих на льоду: 75%».
— Ну ти серйозно? — засміялася Лея й легенько штовхнула його в плече. — Хоч раз залиш ноутбук. Тут реальний світ, а не твоя статистика.
Вирій зиркнув на неї, і його суворий вираз одразу розтанув. Він обережно відсунув ноутбук убік і взяв її руку.
— Реальний світ — це ти, Лейо, — тихо промовив він.
Лея засміялася, але в очах блиснули і ніжність, і тепло.

Векс тримала в руках термос із м’ятним чаєм, що парував, мов зелена магія. Тео стояв поруч із двома вафельними рожками, наче мав намір відкрити «морозивний архітектурний бізнес».

— Дивися, — пояснював він, — якщо їх поставити зверху на голову сніговика, то це буде як корона.
— А якщо їх з’їсти, то це буде щасливий Тео, — відповіла Векс, іскристо засміявшись.
Він нахилився до неї й прошепотів:
— Я щасливий, бо ти поруч.
Векс зашарілася й відвернула погляд, хоча насправді хотіла, щоб він повторив це ще раз.

Альфа тим часом ганяв по двору, наче справжній спецагент. Він то заривався носом у кучугури, то вистрибував і ловив сніжинки. Його лапи залишали дивні візерунки на снігу, схожі на таємні карти.

— Альфа, ти не будеш сніговиком! — суворо сказала Кая, коли пес лягнув поряд із ними й удав, що він теж «купа снігу».
Альфа гавкнув, мов відповідаючи: «А чому б і ні? Я можу бути ким завгодно!»

— Якщо Альфа буде сніговиком, — серйозно додав Лум, — то він з’їсть усі носи!
— Я ж казала, у сніговиків є серце, — заперечила Кая. — А в серці є місце для собаки!

І саме в цей момент сталося перше «сюрпризне» відкриття. Лум уже поставив на середній шар сніговика два чорні камінці-очі, приліпив гілочки-руки й потягнувся до кишені за морквою… але раптом зупинився.

— А якщо… замість моркви… — він витягнув щось кругле й м’яке. — Ми дамо йому… оце?

— Що це? — насторожено запитала Кая, примруживши очі.

— Секрет, — гордо відповів він і швидко запхнув предмет у голову сніговика.