67.6 — Випробування на міцність

Сніг навколо шахівниці вже не просто сипався — він вкрив усе білим килимом, а вітер грав із фігурами, немов гігантський невидимий гравець. Шоколад і марципан «підтанули» під ногами, об’єднуючись у дивні комбінації, і кожна нова спроба взяти фігуру ставала справжньою боротьбою.

— Добре, — буркнув Ерік, намагаючись ухопити ферзя, який непокірно ковзав по снігу. — Цей хід… може відкрити все.

Вирій обережно взяв слона, і фігура ніби ожила: вона ковзнула по дошці і приліпилася до туру, яка вже стояла навпроти, створюючи кумедний клубок шоколадного хаосу.
— Ой-ой! — вигукнула Лея, спотикаючись і намагаючись не впасти у сніг. — Здається, вони намагаються з’єднатися!

— Схоже, що шахівниця вирішила самостійно грати, — підморгнув Тео, підхоплюючи рухливу фігуру. — Це новий рівень абсурду.

Всі посміхнулися криво, бо абсурд ставав дедалі очевиднішим: шоколад прилипав до рукавичок, фігури ковзали по снігу, а Ерік ледве втримав баланс, витягуючи ферзя з-під носа Вирія.

Але одночасно відкривалася правда. Коли Ерік ковтнув фігуру, густий шоколад залишив після себе липкий присмак — і перед його очима розгорнувся спогад із часів, коли він працював агентом. Темні коридори, холодні і сирі, відлунювали кроки охоронців і приглушені голоси, що шепотіли секрети, які він мусив запам’ятати. Він бачив нічні операції, коли на кону було життя людей, і навіть найменша помилка могла стати смертельною.

Ерік відчував, як холод пробігає по спині, коли він згадав свої перші місії: простежування, стеження, збір інформації серед людей, які довіряли йому. Та ще більше — він згадував ті моменти, коли доводилося обманювати, підлаштовуватися під ворогів і робити речі, які зараз звучали б як зрада власних принципів.

— Я… ніколи не розповідав нікому… — його голос став тремтячим, ледве чутним серед шуму падаючого снігу. — Я був агентом. Іноді… мені доводилося робити речі… — він глибоко вдихнув, стискаючи кулаки, — ліквідувати сліди, підробляти документи, підставляти тих, хто вірив у мене, щоб захистити більших невинних. Я бачив, як через мої рішення гинули люди… і тепер навіть думка про це… лякає мене.

Тесса підходила ближче, обережно торкаючись його руки: — Ерік… це було давно. Ти вижив. І ти тут із нами.

Він підняв очі, і в них світився біль і сором, змішаний із вдячністю:

— Я боявся… що якщо хтось дізнається, то втратить довіру, побачить мене як холодного маніпулятора… Але тепер… поруч зі мною ви всі, і я розумію, що правда може бути страшною, але вона теж рятує.

Його плечі напружилися, і він обійняв Тессу, немов прагнучи передати частину своєї тривоги у її тепло, відчуваючи, що підтримка та любов можуть зцілити навіть ті рани, які він сам колись створив.

Тесса підійшла ближче, притиснувши його руку до своєї щоки:

— Ти вижив. Ми разом. І це зараз важливіше за все.

Вирій, з’ївши свого пішака, відчув, як холод прокотився по хребту, і раптом він опинився у видінні Векс. Він побачив маленьку дівчинку, яка тремтіла під деревами парку. Вітер рвав її волосся, холодні руки змерзли, а обличчя було залите сльозами. Кулон в її руках стискався до такої міри, що він майже врізався у шкіру — як символ надії в світі, який здався їй вороже налаштованим.

Дитина постійно озиралася, наче чекаючи небезпеки за кожним кущем, за кожним обличчям. Люди, що проходили 

повз, навіть не підозрюючи, яким страхом вони наповнили її, кидали погляди, що різали серце. Векс ховала обличчя в руках, ховала себе від світу, але страх тільки посилювався. Її маленьке серце калатало шалено, дихання стало коротким і уривчастим, руки стискали кулон так сильно, що пальці німіли.

Вирій відчув кожен удар її серця, ніби він сам переживав той страх. Він бачив, як Векс у дитинстві відчувала себе покинутою, беззахисною, і як кулон був її єдиною ниткою до безпеки, єдиним знаком, що вона ще тримається, що є опора серед хаосу.

— Я… — тихо промовив Вирій, його голос здригнувся від співпереживання, — я розумію тебе тепер краще, ніж будь-хто. Ти… ти вижила, і твої страхи зробили тебе такою сильною.

Векс підняла очі, і Вирій побачив всю безнадію, змішану з непокірною рішучістю: маленька дівчинка всередині не зламалася, хоча світ і намагався її розчавити. Її плечі здригалися від сліз і страху, але вона продовжувала тримати кулон, наче щит.

— Так… тепер я знаю, — прошепотіла Векс, ледь чутно, але з силою, що виривалася з кожного слова. — Це моя опора. І тепер… тепер я не сама.

Вирій обережно стиснув її руку, передаючи тепло й підтримку, а холод і страх, які раніше тримали її в полоні, розчинялися в тісному контакті. Серце Векс, все ще калатаючи, почало відчувати, що навіть найстрашніші спогади можна витримати — якщо поруч хтось, хто тримає тебе за руку.

Сніг під ногами легенько хрумтів, а шоколадні фігури тріщали, ніби реагуючи на відкриття, що сталося всередині них. Весь світ на мить зупинився, відчуваючи, як маленька Векс перетворює свій страх на силу, а Вирій — на підтримку, яку не можна відібрати.

Векс кивнула, підморгнула і стисло усміхнулася: — Так… і тепер я знаю, що не сама.

Лея ковтнула шоколадну турову фігуру, і густий присмак марципану та гіркого какао пройшовся по її роті, ніби спогади прокинулися від ароматів. Хвиля старих емоцій накрила її миттєво. Перед очима розгорнулася сцена дитинства: темні, тісні кімнати будинку, крики, які здавалися тихими лише для чужих вух, але в її голові луною відбивалися щоночі. Вона, ще маленька, прокрадалася коридорами, намагаючись не шуміти, не звертати на себе уваги — і водночас відчувала гострий, ледве стишений біль самотності.